Інші пів’яблука. Галина Вдовиченко

років, то було таке. Тоді в сусідній хаті – забава.

      – У хаті?

      – У кімнаті, по-вашому. «Сороку» грали, «бука» тягли…

      – Це як?

      – «Сорока» – затуляли очі хустков, плескали – вгадати треба було хто. А «бука» – це ноги в ноги, хто кого перетягне.

      – А ключку тягли – пам’ятаєте, бабо? Це, дівчата, коли палець у палець гачком – і тягнуть до себе, хто сильніший.

      – А ще, було, грушку били. Той, кого праником ударяли в плечі, озирається – в усіх руки позаду: хто вдарив?…

      – Яким праником? – озивається Галя. – Такою дошкою, на якій перуть?

      – Станьте отам-о… – підводиться з бамбетля баба Ксеня. – Зараз покажу.

      Ото вже баба організувала забаву, витягши невідь-звідки вузьку дошку з ручкою. Хто б міг подумати, що будуть отак бавитися, наче діти, постававши за спиною одної з них. А та, яку тицьнуть праником у плечі, обертатиметься й уважно придивлятиметься: в кого його сховано за спиною?… Баба Ксеня стоятиме поряд, спираючись на ціпок, сміятиметься беззубим ротом.

      А тоді взялися бабин одяг роздивлятися. Перше Ірина попросилася, а тоді й Магда підхопила: я, каже, такого не маю, хоч у мене вдома велика колекція давнього вбрання. Баба відразу й сховала свої сорочки назад до скрині. Досить, мовляв.

      – Можна ваш кептар поміряти? – Ірина торкнулася вовняної безрукавки.

      – Поміряти можна, – поважно відповіла баба Ксеня.

      Ірина загорнулася в кептар. Біле хутро зсередини, чорна хутряна облямівка зверху, увесь розшитий кольоровими нитками і шнурками, оздоблений червоними китицями.

      – Який він теплий!..

      – То посидь у ньому, – дозволила бабця. – Він з білої кози…

      Живий дух від кептаря йде, огортає, наче бажані обійми. Затишно в ньому.

      – Ой, – каже Ірина, – тільки не подумайте, що мені глузд за розум завернув… Знаєте що? Я щойно трембіту почула. Чотири ноти. Такі… – І вона передала голосом уривок висхідної мелодії, не розтуляючи вуст.

      – Це попередження, – пахкаючи файкою, озвалася баба Ксеня.

      Вона навіть не здивувалася.

      – Яке попередження?

      – Вівчарі трембітали колись із полонини на полонину, – підхопила Луїза. – Не так, як оце тепер, коли всі з мобілками. А раніше розмовляли трембітами, розуміли трембітарську мову. Те, що ти почула, означає «Увага! Будьте обачні!». Щось таке. Правду кажу, бабо?

      – Вуйко ходить, овець дере…

      – Ведмідь, – пояснює Луїза товаришкам. – Вуйко – то ведмідь. Кажу ж, це попередження: вважайте, мовляв. Небезпека близько. Як ти це почула?

      Ірина лише плечима стенула.

      – Гуцульська кров, – мовила бабця. – З гуцулів?

      – Н-ні…

      – Ая! Кажіть, кажіть. З гуцулів! Були у вашій родині гуцули… – запевнила бабця. – Не страшся, дитино, того, що почула. Це кептар винен. Якщо до речей прислухатися, вони промовляти беруться.

      – Та я й не страшуся. Лише якось дивно.

      Луїза до подруги:

      – Це ніби хтось обізнаний показав