Інші пів’яблука. Галина Вдовиченко

озвалася Луїза:

      – На обличчя ніби схоже…

      – Обличчя і є, – підтримала Магда. – Ці опуклості – то ж ніс, брови, губи…

      Галя чекала, що дівчат візьме шок, а вони тільки визнали, що раніше не помічали тих нерівностей на внутрішній поверхні.

      При певному освітленні рельєф усередині яблука перетворювався на лице – саме на лице людини, і ця людина стогнала, кричала або відчайдушно намагалася щось сказати.

      – Схожий портрет є на плечі скульптури… – Ірина наморщила чоло. – Як її?… «Алегорія Мужності»!

      Вона вже знала про Пінзеля та його роботи не менше за Галю.

      – Мистецтвознавці вважають, що це автопортрет Пінзеля, – пояснила дівчатам Галя.

      – На деяких моїх моделях у новій колекції будуть принти з цим портретом, – знехотя докинула Ірина. – Але про це – попереджаю! – не варто нікому розповідати.

      Дівчата забули про яблуко. Ірина наче довго стримувала себе і от нарешті дала волю язику, її голос задзвенів чужими напруженими нотами.

      – Чого ти? – не зрозуміла Магда.

      – Якщо я вас… усіх разом… чи кожну окремо… прошу… – Ірина чітко вимовляла слова, роблячи між ними помітні паузи, – прошу про щось не розповідати… то я сподіваюся на ваше мовчання. На те, що так воно і буде.

      Подруги спробували всміхнутися.

      – Ой-ой, скільки пафосу навколо чергової таємниці, звісно, мовчатимемо як рибки. Кажи.

      Галя підняла долоню:

      – Обіцяю!

      Луїза кивнула головою. Магда чи то вдавано, чи то здивовано розвела руками:

      – Та не тягни вже, кажи. Звісно, нікому нічого не розповімо.

      Але Ірина не мала наміру підтримувати жартівливий тон. Настрій, що його вона так старанно тамувала, вмить вирвався на волю. Тепер його вже було важко приховати. Вираз її обличчя був такий, що стало зрозуміло: їй не до жартів.

      Подруги припинили дзеленчати ложками в горнятках із кавою та шарудіти серветками.

      – Що сталося? Нікому ми про ті принти не розкажемо, чого так хвилюватися?

      – Які, до дідька, принти? – Ірина стягла з колін яскраву серветку і ляснула нею по столу. – Через ваші довгі язики до мене тепер не приїде… – Вона зупинилася на мить і закінчила: – Вів’єн Вествуд. Доведеться обходитися на показі без неї. Зрозуміло?

      Ніхто нічого не зрозумів.

      – Як не приїде?

      – А ми тут до чого?

      – Наші довгі язики???

      На них почали озиратися ті, хто сидів за сусідніми столиками. Подруги стишилися, зсунули голови до центру стола і зажадали від Ірини, чиє обличчя пішло червоними плямами, пояснень.

      З’ясувалося, що сталася катастрофа: котрась із трьох – Галя, Луїза або Магда – розповіла, бовкнула, розпатякала, одне слово – зрадила. І тепер те, що було під категоричною забороною, – інформація про приїзд Вів’єн Вествуд до Львова – вже не таємниця. А саме на цій жорсткій умові, власне, наполягала британська дизайнерка: ніякої попередньої