Том 1. Круговерть. Зимові дерева. Веселий цвинтар. Василь Стус

п'яні близнюки.

      Помру – дорання. Вліво заплива

      моя кімната. Коситься вікно.

      І так, як місяць утіка з-за хмари,

      з-під брів мої важкі втікають очі.

      Уже моє загоготіло небо.

      У пару пневматичних молотків

      ударило. Спливають сосон крони,

      мов однокрилі ворони – в пітьму.

      І залоскоче серце язичок —

      маленькою блакитинкою. Раптом

      набухле серце підійде під груди,

      ти – між землею і його биттям

      затиснений, і вдаришся, мов птаха,

      заломиш груддям рятівне крило.

      Земля моя! Красо моя! Вкраїно!

      Віддаленів твій обрій. Відгримів.

      Ти ніби й є. Але тебе немає.

      Так ніби кратер залива грозою.

      Востаннє перехлюпнулась ріка

      мого прощання.

2

      На дальнім березі – високі тіні.

      Високі сосни. І високий крик.

      І полум'я промовистий язик

      тріпоче полотном, палахкотіє

      від жовтого до ярого і до

      блакитно-синього. Стоять старцями

      і остигають чорними серцями

      високі тіні. Дивно-невідомі.

      Ось Порив твій. Ось Розпач. Ось Сльоза.

      Ось Меч. А це – Зневіра. Це – Завзяття.

      А це твоє прочорнене Прокляття.

      Воно зіп'ялося, щоб гримкотіти – завтра.

      Стоять Пересторогою. Стоять

      близ домовини – мов почесна варта.

      Їх не минуть. Тож – не втікай, не варто.

      Ще – кілька слів напутніх, як проклять.

      Я наближаюсь. Я пливу. Я слухати

      вас буду, предки. Говоріть мені,

      чи задаремно розколовся гнівом,

      чи задаремно забаглося вщухнути.

      Кажіть мені. Я слухаю. Я весь

      востаннє виважусь на спізнених порадах,

      на нових кривдах і на ваших правдах.

      Мені – нелегко. Таж і вам – невесело.

      ДОДОМУ!

      В ілюмінаторі

      вже труби заводські

      і терикони —

      головою в хмари.

      Аеродром!

      Спалахують пожари

      далеких домен.

      Вже крила вечора

      відлопотіли.

      Замріли зорі.

      День гойднувсь і згас.

      А ти гориш,

      ти твориш, вічно поривний,

      о залізнобетонний

      мій Донбас!

      Йдем на посадку…

      Спраглими грудьми

      розкрилений

      літак на землю падає.

      Я скучив за тобою,

      рідний мій,

      моя важка,

      моя вагома радосте.

* * *

      Ми не перші, і не останні

      Під розгойданим небом стали…

      Ми добою до бурі поставлені

      Лицями славними.

      Як могутні дуби-запорожці,

      Нам кремезними бути хочеться..

      Молодий у борні не поточиться —

      Молодий повен моці!

      Лиш високого неба,

      Тільки б льоту високого —

      І спочину не треба,

      Ані спокою.

      Дружньо линути раді ми,

      Занедбавши поради,

      Проміж звичними правдами

      До незвичної правди.

      Юнь вируюча! Молодосте!

      Нерозважний