Бора. Галина Вдовиченко

відповіла Лідія.

      – Що? – запитала Бора. – Хто це був?…

      – Майстер, що дерева ріже. Пропонував дерево попиляти. Він десь тут по сусідству вчора працював…

      – І що ти сказала?

      – Погодилась. Уяви, скільки зараз роботи у тої міської служби. Не дочекаємось. Тополя впала на нашу територію – наші проблеми. Підтримуєш?

      – Звісно, – Бора потягнулась, підводячись. – Хвалюся: непоганий епізод за ранок написала. А ти що робила? Читала?…

      Лідія нічого не відповіла, з мовчазною гідністю принесла свій доробок – лаконічний, без жодної зайвої деталі малюнок тушшю: гілка білосніжника у склянці з водою. Стисни, здавалося, двома пальцями одну з тугих білих кульок – і вона лусне, розбризкуючи стиглий сік.

      Виходячи з дому, Бора вимкнула світло – і лампа у передпокої з тріском перегоріла. «Не забути купити запасні лампочки», – зафіксувала Бора самій собі завдання і, зробивши незграбний рух, як це може трапитись у новому, ще не освоєному помешканні навіть з дуже обережними людьми, боляче притиснула пальці дверима.

      «Фольксваген-гольф» обережно виїхав за ворота, похрустуючи дрібними камінчиками під колесами. Вмостившись на передньому кріслі, Бора озирнулась. Дім зблиснув окулярами вікон їй навздогін. Ніби іронічно посміхнувся.

      3

      Вона й забула, як виглядають шкільні щоденники Влада. М’яті сторінки, сяк-так заповнені дитячим почерком, рясніли червоними чорнилами: «Плювався на уроці!», «Бігав на перерві за Сошенком!», «Ходив по партах!». Останні сторінки геть помальовані кульковою ручкою: самі лиш коні – на повний зріст, у гордій стійці з поворотом голови на глядача, у стрімкому галопі, із ретельно промальованими деталями – вуха, очі, грива, хвіст, копита…

      А ось і те, що шукала – синій, як тоді казали, загальний – зошит. Її дівочий щоденник.

      Почерк змінився майже до невпізнання: у цьому охайному чистописанні заледве проглядалися риси її теперішнього нерівного й розхристаного стилю. Та й давно не пише вона рукою довгих текстів. Усе – на комп’ютері: і ділове листування, і приватні листи, полетить Windows чи ще якась несподіванка станеться – і зникне, наче й не було. А ці зошити залишаться, бо рукописи, як відомо, не горять.

      Ага, ось і про Володьку. На першій випадковій сторінці.

      «Це ж додуматися! Сказав мені: назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!»

      Надмірною дівочою самовпевненістю війнуло на неї, аж скривилася.

      Прогорнула кілька сторінок взад-вперед, і Володька виник перед очима – але не обличчя, а його уважне мовчання, хоча, здавалося б, – як так може бути: погляд згадала, а риси обличчя – ні.

      «Між нами не трапилося нічого такого, за чим довелося б шкодувати, але от згадую усе – і мені робиться не по собі, навіть соромно, немов я образила людину.

      Зараз усе розповім. Почалося з того, що Володька пішов проводжати мене додому. Дорогою випитував, що мені цікаво, чим я захоплююсь, що