Бот. Максим Кидрук

принесуть, і ви зможете переод…

      – Лиши його у спокої, – урвав її Тимур. – Він був у тій машині, на яку напали в пустелі.

      – Я розумію, – надула губки Бекка; а хлопець подумав, що ні чорта вона не розуміє. Він сам нічого не розумів. – Такеда, молодий японець, такий самий. Ледь розмовляє. Та це нічого не міняє. Твій друг мусить розуміти, що зустріч важлива…

      Хлопець переминався, не заходячи до кімнати. Чорнявка, потупившись, не йшла.

      – Тобі ще щось треба? В кімнаті є чайник, можу заварити тобі каву.

      – Як ти тут опинилась? – спитав українець.

      – Знайшла роботу у щотижневій газеті оголошень, пройшла співбесіду, підписала купу дивних паперів, і от я тут. Платять гарно.

      – Ти не боїшся?

      – Спочатку не боялася. А потім, ну, коли сталося оте…

      – Що оте?

      – Коли вони… Я саме була на вулиці, коли вони почали вилазити через дах свого корпусу.

      – Не темни. Хто вони?

      Ребекка ще більше опустила голову:

      – Я не можу сказати. За годину ти все дізнаєшся сам. Словом, коли я почала боятися, Кейтаро Рока не дозволив мені поїхати.

      – Це Джеп? Той, кого всі називають старим Джепом?

      – Так…

      – Ти справді медсестра? – змінив тему розмови Тимур.

      – Ага, – Бекка несвідомо випросталась.

      – Як той хлопчина? На жаль, я не знаю імені… Один з чорношкірих конвоїрів, якого поранило.

      Ребекка спохмурніла. Над переніссям зібрались неглибокі зморшки.

      – Я не встигла його оглянути… З ним зараз Алондра, – вона глянула Тимуру в очі. Подумавши, пояснила: – Алондра – це дівчина Джеффа. Джеффрі Такера. Вона згодилась допомагати по лазарету. Ніхто не передбачав, що мені випаде стільки роботи… Ти ж знаєш Джеффрі? Американець із зеленими очима. Він тут за електрика. Ви вже познайомились? – Тимур кивнув. Ребекка ще більше насупилась, що робило її по-своєму гарною: – Алондра з самого початку не хотіла сюди їхати. Але вона єдина, хто залишився добровільно. Нізащо не хотіла покидати свого Джеффі, а він… він теж бачив те, чого не треба було бачити…

      Українець зітхнув. Щупальці знемоги сповивали його. Адреналін помалу виходив з крові, і організм не міг опиратися навальному сну. Сприйняття реальності переривалося, свідомість наче проломлювалась, і слова пробивались до хлопця уривками.

      – Але з ним усе буде гаразд. Він вичухається, – додала чилійка.

      – Я бачив, як камінь поцілив у нього, – тихо промовив він. – Я був поряд. Він… він би випав із джипа, якби я не втримав його.

      – Ти молодець, – медсестра торкнулася його плеча, а тоді скоромовкою промовила: – Ми чекали. Кейтаро на тебе дуже розраховує.

      Тимур стулив брови дашком, намагаючись зрозуміти суть її слів. Голос привабливої брюнетки звучав немов крізь товщу води.

      – Ти ж зможеш усе владнати, правда?

      Програміст не розумів, про що вона говорить.

      – Я не знаю, – зізнався він, сконфужено кліпаючи очима.

      Ребекка зітхнула і зазирнула Тимуру у вічі.

      – Тільки не вбивай