Бот. Максим Кидрук

він.

      – Я не спеціаліст, через що, на жаль, не можу розказати всіх подробиць, – ухилився від відповіді замовник. – Просто ваші боти поводяться не так, як нам би хотілося.

      – Як це розуміти?! – спалахнув Пузатий. Забувши про терплячість та витримку, що була б доречною у розмовах з клієнтами. – Вони бігають по сцені голяка і кидаються один в одного власними випорожненнями замість того, щоб атакувати гравця?

      Тимур прикусив нижню губу. Не через те, що йому не сподобалась шефова метафора. Просто так не розмовляють із замовником.

      Штаєрман проігнорував куцохвостий жарт. У кабінеті повисла ніякова мовчанка.

      – Може, у вас є відео проходження якої-небудь місії, де використаний мій код? – спитав Тимур (пошук «багів» починається з перегляду записаних тестерами відеороликів). – Це реально допоможе, – його все більше й більше дивувала ця ситуація. Для чого пертися бозна-звідки, якщо ці питання можна вирішити через e-mail чи по «Skype»?

      Вперше від початку розмови, іноземець завагався:

      – Ви не розумієте, – кошлаті брови злетіли вгору, Оскар подався вперед. – Щоб розібратись, потрібно прибути на місце. Власне, саме для цього я й прилетів до України… Мені потрібен ти, Тимуре.

      Хлопець і його бос перезирнулися.

      – Я вас правильно зрозумів? Ви хочете повезти Тимура до себе?

      – Так. Хочемо «орендувати» вашого спеціаліста. Інакше нічого не вийде.

      Такого повороту розмови ніхто не очікував. Ще ніхто й ніколи не приїжджав до «TTP Technologies», щоб забрати спеціаліста у відрядження. Це відгонило чимось старомодним, прямо середньовіччям якимсь: прислати гінця, щоби забрати майстра на роботи. Безглуздя! І знову: навіщо відряджати когось за тридев’ять земель на переговори, коли можна про все домовитися по «електронці»?

      Директор насуплено затих. Задумався.

      – Ми готові щедро заплатити, – додав чоловік у костюмі.

      – Ми – це хто? – ляпнув Тимур. Три роки тому, коли йому довірили проект, який «TTP Technologies» вважала несерйозним, замовником виступала «General Genetics», одначе договір підписувався з фізичною особою, цебто де-юре не мав жодного відношення до згаданої компанії. За роботу справно розплачувались, завжди авансом, причому гроші надходили не з США, а з якоїсь латиноамериканської країни (як не напружував пам’ять, Тимур не міг пригадати, з якої).

      – Експериментальний центр «NGF Lab», – пролунала відповідь. – Це… хм-м-м… наукова інституція, що проводить дослідження на замовлення різних незалежних фондів та… кгм… приватних осіб. Інвестиції переважно американські та японські.

      – «NGF Lab»? – перепитав Дмитро Віталійович.

      – Так.

      Пузатий скосив очі на край стола, де лежала Оскарова візитна картка. На ній стояв логотип іншої організації – «General Genetics».

      – І куди треба летіти? – озвався Тимур.

      На обличчі Оскара не здригнулась жодна жилка. Тільки очі напружились, помінявши колір: карі зіниці стали геть чорними. Мов дно глибоченного похмурого колодязя.