Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка. Коллектив авторов

Цієї можливості суверена було досягнуто (хоч і різними шляхами) у Франції та Польщі. У першій половині XVII ст. у Франції відбулася повна централізація влади в руках короля, що стало наслідком політико-релігійних конфліктів та суперечок між знаттю і монархом; відповідно, групи, пов’язані з адміністративним апаратом, присягнули на вірність короні. У Польщі, натомість, виборна монархія разом із прерогативою шляхти на liberum veto[8], що дозволяло будь-коли виступити проти рішення короля, спричинили формування слабкої держави, яку поступово роз’їдали анархія та дроблення територій. Приклади Франції і Польщі демонструють різні шляхи розвитку нових держав у Європі.

      Таким чином, варто зазначити чинники, які сприяли відсталості нових держав у Чинквеченто: брак легітимації династій і дворянство, що зберігало свою майже королівську могутність.

Автократія і деспотизм

      Росія

      У XVI ст. були відомими ще дві форми правління: автократія та деспотизм. Прикладом першого є Московія з її централізацією державної влади, а прикладом другого – Османська імперія. Ідеться саме про моделі, тобто про наближеність до історичних реалій, які не завжди повною мірою характеризують усю комплексність цих форм правління.

      Іван ІІІ (1440–1505, правив з 1464 р.) об’єднав більшість руських земель, звільнених від монголів Золотої Орди, та вирішив зробити бояр – панівну аристократію – володарями на величезних територіях. Цьому сприяли: релігійна єдність (православ’я) та поняття влади, яке робило князя-монарха вищим за закон. Але аристократія мала можливість висловлюватися у представницькому органі – Думі. Тоді Іван ІV Грозний (1530–1584, правитель з 1547 р.), аби протидіяти боярам та зменшити їхню владу, сформував автономні військові загони шляхом створення службової шляхти, якій надавав землю, що пізніше передавалася у спадок.

      Османська імперія

      У свою чергу XVI ст. є періодом значного розвитку й подальшої кризи Османської держави. У середині Чинквеченто, за правління Сулеймана І (1495–1566, султан з 1495 р.), Османська імперія була наймогутнішою державою у світі: її кордони охоплювали Балкани, Східну Європу, Північну Африку та Середземномор’я. Уся державна структура працювала з метою захоплення нових територій, яке було зупинено Священною лігою під час битви біля Лепанто (1571 р.). У турецькій державі панувала деспотія, тобто закон ніяк не обмежував владу султана; не було жодних договірних зв’язків правителя з підданими, але їхні життя і смерть були в руках корони; усі джерела багатства країни вважалися особистою власністю султана, і, відповідно, земля не могла належати ще комусь іншому; до державного апарату залучали рабів християнського походження; територіям бракувало єдності; не було централізації в законодавчій, юридичній та фіскальній сферах.

      Див. також:

      Зародження політики, с. 26;

      Felix Austria: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98

      Війська,

8

Вільне вето (лат.). – Прим. пер.