Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка. Коллектив авторов

у Франції вплинули на це визначення – можуть статися в пригоді надзвичайні й термінові заходи з боку монарха, котрий краще, ніж будь-хто інший, навіть будь-який законодавець чи магістрант, зможе оцінити вищість інтересів держави над власними, як того вимагають мінливі часи. Аби відрізнити монарха від тирана, Боден стверджує про необхідність виконання ним законів і правил, аби не ризикувати можливостями заколоту та анархії.

      До абсолютної монархії

      Іншими словами, верховна влада має бути абсолютною й неподільною, а також стояти вище за все та всіх: такий монарх міг би сподобатися королю Людовіку XIV з династії Бурбонів (1638–1715), названому «королем-сонцем», адже його закликали наслідувати божественну мудрість, показуючись на очі підданим рідко, але щоразу з величчю, яка відповідала його знатному походженню. Відкидаючи думку навіть «видатних осіб», котрі вважали змішану форму правління найкращою з усіх, Боден спростовує думку письменників, котрі вбачали у французькій формі правління суміш з аристократії (Паризький парламент), демократії (Генеральні штати) і монархії: «Подібна думка є не просто абсурдною, вона є злочинною: робити підданих колегами й товаришами для суверенного монарха є злочином і образою для його величності» («Про республіку», ІІ, 1). Якщо ми згадаємо, що цей твір був написаним у період тривалих громадянських воєн, коли владу монарха постійно заперечували, а самій королівській особі погрожували противники абсолютизму, то зможемо зрозуміти наполегливість, із якою Боден вбачав у монарху ледь не божественну велич, аби вберегти Францію від занепаду: суверенітет є сутністю держави, і її виключні права не можуть бути відокремленими одне від одного.

      Абсолютизм як спосіб розв’язання конфліктів

      Майже відчуваючи загострення внутрішніх конфліктів у майбутньому і демагогію Уряду шістнадцяти, який змусить Генріха ІІІ (1551–1589) покинути Париж у 1588 р., наприкінці твору Боден доходить висновку, що якщо «тиранія монарха є небезпечною, тиранія більшості є ще гіршою, але немає нічого страшнішого за тиранію всього народу» («Про республіку», VІ, 4). І пізніше, порівнявши три режими – демократичний, аристократичний і монархічний – та зрозумівши згубні недоліки перших двох, так само як і небезпеку третього, найменшу загрозу він убачав саме у спадковій монархії: у будь-якому разі «головною рисою держави має бути суверенітет, який може жити, а не існувати і говорити чітким голосом лише за монархії». Боден рішуче заявляє: «У державі може бути тільки один суверен; якщо є дві, три чи більше осіб, котрі мають владу монарха, то насправді монархом не є жоден із них, адже ніхто не з них не зможе ані засудити одного зі своїх товаришів, ані бути засудженим» («Про республіку», VI, 5).

      Суверен як «розум» держави

      На останніх сторінках антропоморфізм держави використовується, аби порівняти монарха з людським інтелектом, який відіграє роль об’єднувача, проте не є обов’язковим, адже трапляються