Нові пригоди славетної п’ятірки. Энид Блайтон

треба старанно, бо ваш батько платить грубі гроші за його уроки. Я плачу третину суми, тому що хочу, щоб він і Джорджу підучив. Тож, Джорджо, ти маєш докласти всіх зусиль.

      – Я спробую, – сказала Джорджа. – Якщо він симпатичний, я старатимуся щосили.

      – Ти старатимешся незалежно від того, чи тобі симпатичний він, чи ні, – сказав батько, спохмурнівши. – Його потяг прибуває о 10.30. Не спізнюйтесь.

      Увечері, коли усі п’ятеро лишилися на хвильку самі, Дік сказав:

      – Я дуже сподіваюся, що він буде не надто суворим. А якщо напосідатиме на нас, то канікули наші пропали. Сподіваюся також, що він полюбить Тімоті.

      Джорджа тут же підвела голову.

      – Полюбить Тімоті? – перепитала вона. – Ну звичайно ж, полюбить Тімоті. Хіба може бути інакше?

      – Ну, – заперечив Дік, – минулого літа твоєму батькові Тімоті не припав до душі. Мені не зрозуміло, як любенький Тімоті може комусь не подобатися, але знаєш, Джорджо, бувають люди, які не люблять собак.

      – Якщо пан Роланд не полюбить Тімоті, я нічого для нього не робитиму, – відповіла Джорджа. – Анічогісінько!

      – Вона знов ошаліла! – розсміявся Дік. – Присягаюсь, що коли пан Роланд зневажить Тімоті, йому буде непереливки!

      Розділ 3

      Репетитор

      Наступного ранку визирнуло сонце, морський туман, що застував усе довкола останні два дні, розтанув, і біля виходу з Кирінської бухти стало виразно видно острів Кирін. Діти поглядом поривалися до руїн замку на ньому.

      – І як мені кортить насправді до замку, – сказав Дік. – Джорджо, море видається досить спокійним.

      – Біля острова дуже сильні хвилі, – заперечила Джорджа. – У цю пору року так завжди буває. Я знаю, що мама нас не пустить.

      – Це чудовий острів, і він увесь належить нам! – вигукнула Енн. – Адже ти казала, Джорджо, що завжди вважатимеш нас співвласниками.

      – Авжеж, казала, – підтвердила Джорджа. – Так і буде: і замком, і підземеллям володітимемо спільно. Ходімо, ще треба бідарку вивезти, бо не встигнемо зустріти потяг, якщо цілий день будемо стояти й витріщатися на острів.

      Вони вивели поні, викотили бідарку і рушили підмерзлою дорогою. Коли повернули геть від берега до станції, острів Кирін сховався за кручами.

      – А що, колись усе довкілля належало вашій родині? – спитав Джуліан.

      – Авжеж, геть усе, – відповіла Джорджа. – Тепер у нас лишилися тільки острів Кирін, наш будинок і оно та ферма удалині – ферма Кирін.

      Джорджа показала батогом. Діти побачили гарний старий фермерський будинок удалині на пагорбі понад громадським вересовим пастівником.

      – А хто там живе? – запитав Джуліан.

      – Старий фермер з дружиною, – відповіла Джорджа. – Вони панькалися зі мною, коли я була малою. Якось підемо туди, якщо хочете. Мама каже, що вони вже не можуть мати прибуток від ферми, а тому влітку приймають відпочивальників.

      – Чуєте? Це потяг гуде в тунелі! – вигукнув раптом Джуліан. – Джорджо, заради Бога, поквапся!