Нові пригоди славетної п’ятірки. Энид Блайтон

собачу вдачу!

      Тімоті заникнув до комірчини і все там обнюхав. Потім – до їдальні, вітальні і радо переконався, що там пахне так само, як і раніше. Притулив ніс до дверей кабінету, де працював батько Джорджі, й дуже обережно принюхався. Він не збирався туди входити. Тімоті побоювався батька Джорджі точнісінько так, як і всі інші.

      Потім він знову побіг сходами нагору – до відпочивальні дівчат. А де ж його лежак? Ондо біля вікна. Чудово! Тож він знову спатиме у відпочивальні Джорджі. Тімоті скрутився в лежаку калачиком і взявся голосно стукати по підлозі хвостом.

      – Я радий повернутися додому, – промовляв хвіст, – дуже-дуже радий повернутися!

      Розділ 2

      Знову всі разом

      Наступного дня приїхали хлопці. Енн і Джорджа пішли разом з Тімоті їх зустрічати. Джорджа кермувала бідаркою, запряженою поні, а Тімоті сидів поряд з нею. Енн не могла дочекатися, коли потяг зупиниться на станції. Вона бігла платформою, намагаючись розгледіти Джуліана і Діка у вагонах, що проїздили повз.

      Нарешті побачила їх. Вони визирали у вікно вагона у хвості потяга, махали руками і кричали:

      – Енн! Енн! Ми тут! Привіт, Джорджо! О, і Тімоті тут!

      – Джуліане! Діку! – волала Енн. Тімоті почав гавкати і підстрибувати на місці. Усі були збуджені.

      – Джуліане! Любо знову бачити вас обох! – вигукнула Енн, обіймаючи братів. Тімоті підстрибнув і обох лизнув. Він був у нестямі від радості. Тепер навколо нього знову були усі діти, яких він так любив.

      Троє дітей і собака стояли щасливі поряд і гомоніли усі одночасно, поки носильник виносив з вагона їхні речі. Раптом Енн згадала про Джорджу. Вона озирнулася навкруги. Дівчинки ніде не було, хоча на станційну платформу вона виходила разом з Енн.

      – А де наша Джорджа? – спитав Джуліан. – Я її бачив, коли махав з вікна.

      – Вона, мабуть, повернулася до бідарки, – сказала Енн. – Джуліане, скажи носильникові, щоб ніс валізи до візка. Ходімо! Треба знайти Джорджу.

      Джорджа стояла біля поні, поклавши руки йому на голову. «Чомусь їй сумно», – подумала Енн. Хлопці підійшли до неї.

      – Привіт, подруго! – вигукнув Джуліан і обійняв Джорджу. А за ним і Дік.

      – Щось сталося? – запитала Енн, здивована раптовою мовчазністю Джорджі.

      – Гадаю, – всміхнувся Джуліан, – що Джорджі здалося, ніби на неї на звертають уваги. Смішна люба Джорджина!

      – Не називай мене Джорджиною! – відрубала дівчина. Хлопці розреготалися.

      – Оце тепер бачу, що це наша давня зубата подруга Джорджа, – сказав Дік і приязно поплескав дівчину по плечі. – Джорджо, дуже приємно знову з тобою побачитися! Ти пам’ятаєш наші дивовижні пригоди минулого літа?

      Джорджа відчула, як в неї минає ніяковість. Коли вона побачила, з якою радістю хлопці вітають молодшу сестру, вона справді відчула себе зайвою, але на Джуліана й Діка ніхто довго ображатися не міг. Вони просто не дозволяли нікому почуватися покинутим, ніяковіти або супитися.

      Усі четверо посідали