Енн із Ейвонлі. Люси Мод Монтгомери

але, звісно, в помірних кількостях.

      VIII. Марілла бере під свою опіку двійнят

      Пані Рейчел Лінд сиділа біля кухонного вікна й в’язала ковдру, точнісінько так само, як одного вечора кілька років тому, коли Метью Катберт з’їжджав униз по схилу, везучи «свою приїжджу сироту», як її навала сама пані Рейчел. Та тоді була весна, а зараз – пізня осінь, тож усі ліси стояли голі й безлисті, а поля – темні й висохлі. Сонце саме сідало, виблискуючи багряно-золотавим сяйвом, позаду темних ейвонлійських лісів, коли це вниз по схилу з’їхала бричка, в котру була запряжена якась спокійна гніда шкапа. Пані Рейчел пильно прикипіла до неї поглядом.

      – Це Марілла, повертається додому з похорону, – сказала вона чоловікові, який лежав на канапі в кухні. Томас Лінд останнім часом лежав на канапі більше, ніж раніше, але пані Рейчел, яка так чітко підмічала все, що ставалося поза її господарством, цього досі не зауважила. – І двійнята з нею… так, ось Деві перехиляється через бильце, хапаючи поні за хвоста, а Марілла відтягує його назад. А Дора сидить на своєму сидінні так чемно, що аж дивитись приємно. Вона завжди має такий вигляд, наче її лише щойно накрохмалили й випрасували. Що ж, бідолашна Марілла цієї зими точно матиме вдосталь клопотів. Проте їй нічого іншого не залишалося, як взяти їх до себе за таких умов, та й вона має Енн, яка їй допоможе. Енн страшенно хоче їм догодити, а вона, мушу визнати, добре дає собі раду з дітьми. Лишенько, а здається ж, що й дня не минуло відтоді, як бідолашний Метью привіз саму Енн додому й усі сміялися з того, що Марілла зібралася виховувати дитину. А тепер вона взяла під свою опіку двійнят. У цьому житті ти ніколи не застрахований від несподіванок.

      Вгодований поні пробіг через місток у Долині Лінд, а тоді по доріжці, що вела до Зелених Дахів. Лице в Марілли було досить похмуре. Вони проїхали десять миль від Іст-Ґрафтона, а Деві Кіт, здавалося, був одержимий бажанням постійно рухатися. Марілла не могла змусити його сидіти спокійно, тож усю дорогу вона нервувалася, переживаючи за те, що він перекинеться через край брички й скрутить в’язи або ж, надто перехилившись вперед, впаде просто під копита поні. У відчаї вона врешті пригрозила, що добряче його відшмагає, коли вони дістануться дому. Після цього Деві заліз їй на коліна, не зважаючи на віжки, обвив своїми пухкенькими ручками її шию й стиснув її у ведмежих обіймах.

      – Я не вірю, що ви зробите це насправді, – сказав він, лагідно цмокнувши її в зморшкувату щоку. – Ви не скидаєтеся на леді, яка шмагатиме маленького хлопчика за те, що він не може сидіти спокійно. Хіба вам не важко було всидіти на одному місці, коли ви були такого віку, як я?

      – Ні, я завжди сиділа на місці, якщо мене просили, – сказала Марілла, намагаючись говорити суворо, хоча й відчувала, як її серце тане від таких раптових виявів ніжності від Деві.

      – Ну, думаю, це через те, що ви були дівчинкою, – відказав Деві, перелазячи назад на своє місце після ще одних обіймів. – Напевно, ви таки БУЛИ колись дівчинкою, хоча зараз страшенно смішно думати