Енн із Ейвонлі. Люси Мод Монтгомери

свою їм вдячність, так само зробивши щось для своїх наступників. Мені здається, це єдиний спосіб повернути свій борг перед людством.

      – А я б хотіла привнести в життя трохи краси, – замріяно сказала Енн. – Мені не хочеться саме допомагати людям більше ЗНАТИ – хоч я й знаю, що ЦЕ було б найблагороднішим прагненням – а натомість хочеться, щоб завдяки мені вони могли проводити час з більшою приємністю, переживати маленькі радощі або веселі думки, яких би не існувало, якби я не народилась на цей світ.

      – Думаю, ти й так втілюєш це своє прагнення кожного дня, – захоплено відказав Гілберт.

      І він мав рацію. Енн з народження була дитиною, котра несе іншим світло. Після того, як вона входила в чиєсь життя з усмішкою чи добрим словом, як промінчик сонця, власник цього життя хоча б на мить починав уважати його чудовим і сповненим надій.

      Після того, як вона пройшла через життя з усмішкою чи словом, перекинутим на неї, як блиск сонячного світла, власник цього життя побачив це принаймні як надію, милу й добру доповідь.

      Врешті Гілберт із сумом підвівся.

      – Що ж, я мушу бігти до Макферсонів. Муді-Спурджен сьогодні приїхав додому на вихідні з Королівської вчительської семінарії і мав привезти книжку, яку мені позичив професор Бойд.

      – А я маю приготувати чай для Марілли. Вона ввечері поїхала провідати пані Кіт і скоро вже має повернутися.

      Чай вже був готовий, коли прийшла Марілла, у каміні весело потріскував вогонь, на столі красувалася ваза з букетом із засушеної папороті й кленового листя, а в повітрі витав приємний аромат тостів з шинкою. Але незважаючи на це, Марілла одразу ж, глибоко зітхнувши, впала у своє крісло.

      – Тебе непокоять очі? Чи голова болить? – схвильовано запитала Енн.

      – Ні. Я просто втомлена… і стурбована. Йдеться про Мері й тих дітей… Мері гіршає… і вона довго не протримається. А що ж до тих двійнят, то я й не знаю, що з ними буде.

      – А від їхнього дядька звісток не було?

      – Так, він надіслав Мері листа. Він працює на лісозаготівельному пункті й живе там у якійсь «халупі», що б це не означало. У будь-якому разі він каже, що не зможе взяти дітей до себе, мабуть, аж до весни. Тоді він збирається одружитись і матиме дім, в який можна буде їх забрати. Та він каже, що вона має попросити когось із сусідів взяти їх до себе на зиму. Мері ж бідкається, що й насмілитися не може звертатися до когось із них, адже вона ніколи добре не ладнала з іст-ґрафтонцями, і це факт. Суть у тому, Енн, що, я впевнена, Мері хоче, щоб я взяла до себе тих дітей… вона цього не казала, але я зрозуміла все з її ПОГЛЯДУ.

      – О! – плеснула в долоні Енн, сповнена радісного збудження. – Ти ж, певна річ, зробиш це, Марілло, чи не так?

      – Я ще не вирішила, що робити. – доволі кисло відказала Марілла. – Я не кваплюся з прийняттям рішень так, як ти, Енн. Те, що ми родички в третіх, – не означає, що я маю погодитися. Дбати про двох шестирічних дітей – двійнят, до того ж – це страшенно велика відповідальність.

      У