Оля. Ольга Саліпа

але не відповіла нічого. – Кажу, літо ще вчора було, малі мої босими ходили, – голосніше озвалася жінка, ніби подумала, що її погано чують. – Може, вам, пані, поміч яка треба?

      – Ні, – знайшлась Ольга, – все добре, вдячна, – відповіла холодно і зробила кілька кроків далі.

      – Пані, може, ви часом прислугу чи куховарку собі шукаєте? – крикнула вслід жіночка. – Бо моя донька має двох дітей годувати, а роботи нема. Скоро жебрати треба буде йти, бачу.

      Ольга зупинилась і роздратовано потерла скроню. Чи то від погоди, чи від голосу дивної жінки починала боліти голова.

      – Не шукаю, – різко кинула через плече, підхопила поділ сукні й швидко пішла далі. Мокра бруківка виляскувала під підборами.

      – Та й не пані я ніяка, – то вже сама до себе.

      Якось Осип написав їй листа. Мовляв, переїздить до Чернівців і просить милості зустрітись особисто. Ольга перечитала ті рядки кілька разів. Було в них щось незвичайне. Якась упевненість. Сила. Прихований зміст.

      Навіть не відповівши йому, вона сіла писати Августі до Відня. Розказувала про те, як мало навіть серед інтелігенції в немалому місті чоловіків, які б її зацікавили. Щоб і розумний, і сильний, і красивий. Хіба надія, що Осип, новий редактор «Буковини», відомий іще зі Львова, буде таким, як треба.

      І Ольга погодилася на зустріч. Про точну дату вони не домовлялися, то в трепетному чеканні минув цілий тиждень. Коли почула, як біля дверей будинку зупинилася підвода, – серце ледь не вилетіло з грудей.

      Далі був його голос – приємний баритон, в’язкий, наче добрий кисіль, що готує мама.

      Встала з-за столу, щоб його зустріти. Тільки-но двері в кімнату прочинились, як Ольга перша по-чоловічому простягла руку Осипу:

      – Кобилянська, будьмо знайомі.

      Чоловік зніяковів від несподіванки, але майже не подав знаку: прийняв простягнуту руку, злегка стиснув її у привітанні й відрекомендувався:

      – Осип Маковей, ваш палкий прихильник.

      В очах Ольги заграли бісики:

      – Ви мали сказати, прихильник мого письма? Бо до мене самої чоловіки не надто уважні.

      Осип не відразу знайшовся з відповіддю. Пройшовся повільно від стола до вікна і назад, аж потім підвів на жінку очі:

      – Якщо ви таким чином, як властиво жінкам, випрошуєте похвалу, то я Вас розчарую: я не з тих чоловіків, котрі вміють сказати гарно. Хіба написати, коли не бачиш людини, – то так.

      – То ви, пане Осипе, сором’язливий? – Ольга відверто розсміялась. Але майже відразу про це пошкодувала. І що на неї найшло? Жінка відчувала: всередині прокидається мале чортеня, як у дитинстві, і це дратувало.

      Осип стиснув губи і потупив погляд у підлогу. За дверима почувся галас – мама командувала Ольжиними братами, поки ті заносили до кухні мішок із якимись крупами.

      Гість скористався паузою, щоб роздивитися кімнату: невеличке прохідне приміщення, скромно обставлене, фарба на підлозі протерлася від часу. На столі – хаотично складений папір і чорнило, дверцята шафи – прочинені, схоже, через