Сіддхартха. Паломництво до країни сходу. Герман Гессе

кохання?

      – Чом же я маю боятись самани, дурного самани з лісу, який жив серед шакалів і якому й невтямки, що таке жінка?

      – О, цей самана дужий, він не знає страху і може тебе, юна красуне, присилувати!

      – Ні, самано, цього не боюсь я. Хіба хоч один із саман, а чи з брахманів коли-небудь боявся, що хтось прийде, схопить його й силоміць забере в нього вченість, благочестя і глибокодумність? Ні, бо все це належить йому, і він віддає тільки те, що хоче, й тільки тому, кому хоче. Те саме, достоту те саме і з Камалою та втіхами кохання. Рожеві й чарівні в Камали вуста, але спробуй припасти до них проти її волі, і тобі не дістанеться й краплі від їхньої насолоди. А як же вони вміють дарувати насолоду!.. Ти тямовитий, Сіддхартхо, тож затям собі й таке: кохання можна випросити, купити, дістати в подарунок, стріти на вулиці, однак силоміць його не візьмеш. Отож ти обрав не той шлях, самано. Ні, шкода було б, якби такий славний юнак, як ти, узявся до діла не з того боку.

      Сіддхартха всміхнувсь і вклонився.

      – Так, шкода було б, Камало, ти правду сказала! Це було б дуже шкода! А я не хочу втрачати й краплі насолоди з твоїх вуст, як не хочу й того, щоб ти втрачала насолоду із вуст моїх! Що ж, хай буде по-твоєму, домовимося так: Сіддхартха вернеться до тебе тоді, як матиме те, чого йому ще бракує, – одяг, черевики й гроші. Але скажи, о чарівна Камало, чи ти даси мені ще одну невеличку пораду?

      – Пораду? Чом не дати! Хто ж не дасть залюбки пораду бідному, темному самані, що жив у лісі серед шакалів?!

      – Тож порадь, люба Камало: куди я маю податися, щоб як можна скоріш роздобути одяг, черевики та гроші?

      – Це знає, мій друже, либонь, багато хто. Роби те, чого вчився, і за це люди дадуть тобі й гроші, й одежу, й черевики. Інакше бідак грошей не добуде. А що ти вмієш?

      – Я вмію думати. Вмію чекати. Вмію постувати.

      – І все?

      – Все. Ба ні, ще вмію складати вірші. Ти подаруєш мені за вірш один поцілунок?

      – Якщо вірш припаде мені до вподоби, то подарую. То що це за вірш?

      Сіддхартха на хвилю замислився, а тоді проказав:

      У свій тінистий гай ішла чарівна Камала.

      Коло воріт уздрів її засмаглий самана,

      Побачив квітку лотоса – і низько уклонивсь.

      І вдячно Камала всміхнулася йому.

      «Як солодко ж, – юнак подумав, – не богам,

      А Камалі чарівній жертви нести».

      Гучно заплескала Камала в долоні, аж на руках у неї задзвеніли золоті браслети.

      – Славні ти складаєш вірші, засмаглий самано! А й справді, нічого зі мною не станеться, як подарую тобі за них цілунок.

      Вона притягла поглядом Сіддхартху до себе, він нахилився й торкнувся губами її губів, що були немов щойно розламана смоква. Довго цілувала його Камала, і глибоко вражений Сіддхартха відчув, як вона його вчить, яка вона мудра, як полонить його, і відтручує, і приваблює знов. І збагнув Сіддхартха, що за цим першим цілунком його чекає ще довга низка продуманих і випробуваних цілунків, і кожен із них не буде схожий на решту. Важко дихаючи, Сіддхартха