Життя в рожевому. Галина Горицька

«Ну гаразд, – думав про себе, доки вів Люсю в гості. – Якщо виявиться, що мама вдома, то будуть оглядини. Ну або просто скажу, що привів подругу послухати платівки».

      Далі все розвивалося досить швидко.

      – Послухай, – Люся знову з пустунки-хохотунки на мить перетворилась на серйозну дівчину. – Це зі мною вперше, і я тебе обрала, гаразд? Сама не знаю чому. Просто ось обрала і все. А тепер… Ох…

      – Мовчи, дівчина моє мрії, – прошепотів Роман, – я все розумію.

      – Та нічого ти… – однак парубок не дав договорити Люсі, поцілувавши її у вуста.

      За пів години по тому таки прийшла мама зі школи. Трохи втомлена і з клунком продуктів.

      – Я вдома!

      Діти, себто Люся і Роман, почали швидко вдягатися, але Наталя зачула якесь незвичне шарудіння й невдовзі двері кімнати розчинилися навстіж.

      – Слухаєте джаз? – незворушно запитала втомлена і, вже немолода, Наталя згадала, як вони з батьком Романа робили те саме, доки сини були деінде.

      – Так, джаз, мамо… – промимрив Роман, приходячи до тями й зиркаючи краєм ока на Люсю, яка, як завжди, була червона й косила кудись убік, застібаючи останні ґудзики на своїй чи то блузці, чи то піджаку.

      – Даремно, – стенула плечима Наталя й хмикнула. – Як то кажуть: «Сегодня ты танцуешь джаз, а завтра Родину продашь!»

      – Дуже доречно, мамо, от прям дуже! – аж підскочив Роман, який, нарешті, опанував себе. – Це Люся. Чаю нам зробиш?

      – Ну, чаю так чаю, – усміхнулася Наталя, звичним рухом втомлено знімаючи черевики в коридорі й вішаючи зимове пальто на вішак. – Я сьогодні отримала зарплату й відразу побігла до кондитерської на Карла Маркса[13]. Тому, власне, так пізно вдома (за цими словами Наталя зиркнула на сина). Накупляла цукерок. Отже, є «Алеко», «Тузик» і «Шоколадний ведмедик». Ви будете цукерки, Люсю?

      – Залюбки, – тихо проказала дівчина й попрямувала за Наталею на кухню. – Я вам допоможу.

      Побачивши кухню, дівчина не стрималась і присвиснула:

      – Ух ти! Ви професорка, чи хто?

      – Став чайник, – усміхнулася Наталя, не образилась. – Мій чоловік на цю квартиру накинув око, так би мовити, ще до війни. Ти розумієш, Люсю?

      – Ще б пак. Справді розумію, – відказала дівчина, навіть не знітившись, запалюючи газову конфорку й наливаючи воду в чайник. – Можете не пояснювати.

      – Тож… Іронія долі… Чоловік, звісно, не професор…

      – Партійний? – перебила дівчина.

      – Був у партії. Якщо ти про це. Але ми давно не бачилися…

      Діалог перервав Роман:

      – Можна чаю?

      – Який ти галасний… – з ніжністю подивилася Наталя на свого молодшого.

      – Так, – підтвердила Люся, заварюючи чай.

      – То не моя чашка, – зауважив Роман. – А ви вже, бачу порозумілися?

      – Усе заради тебе, синку, – втомлено і без іронії відказала Наталя. – Як успіхи на заводі?

      – Їду у відрядження. Проводитимуть випробування нового Ан-24, – відказав Роман із повним ротом печива. –

13

Нині – вулиця Архітектора Городецького.