Життя в рожевому. Галина Горицька

переходу. – Ну то й пий свої коктейлі!..

      І парубок почимчикував вниз до Хрещатика, безтурботно насвистуючи собі щось під ніс і роззираючись навкруги. Новорічні брязкальця з ліхтарів і над хрещатицьким шосе вже познімали. За прикраси був лапатий сніг, який щільно підсвічувала столична ілюмінація. Перехожих було мало, як-не-як, прохолодно, і день не святковий. Просто собі кінець неділі, першого лютого.

      «Зустріч»

      Насправді зовсім Роман не був таким грізним і дорослим, яким удавав себе. Глибоко всередині свого м’язистого юного тіла він ховав тендітну душу. Однак сховок той був десь далеко, за нотами цинізму та грудою різкості, що межувала з грубістю. «Київські джазмени… – подумав парубок. – Та що там „Коктейль-хол” і їхні недолугі музики – як на сільському весіллі, їй-бо! А мені ж платівку Бенні Гудмена нещодавно на точці біля оперного театру пощастило придбати. Один із моїх улюблених виконавців. Три карбованці не пошкодував. А міг би… Міг би піти в ресторан „Динамо”, та що там! У „Прагу” на їхню фірмову страву – „Київську котлету”. Ну, може, без гарніру. Нічьо… Але ні. Все ж таки. Платівка Гудмена…»

      Роман замріяно зітхнув, майже досягнувши того місця на розі Хрещатика й бульвару Шевченка, де до опівночі працювала легендарна «булочна», куди всі ходили за «французькими» булочками й «тошнотіками» – себто дешевими пиріжками за п’ять копійок, що їх продавали всього в кількох місцях у центрі й що так полюбилися київській молоді, за що й здобули таке назвисько. Ледь чутно Роман наспівував пісню Гудмена, яку завчив напам’ять:

      When the music goes around

      Everybody’s goes go to town

      But here is one thing you should know

      Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah

      Everybody go!

      Уже було далеко за восьму. Навколо, здавалося, нікого не було, хоча й ходили туди-сюди безліч киян у сніжній заметілі, що посилювалась і все сильніше замітала Хрещатик, від чого здавалося, ніби то не зустрічні перехожі виринають, а – каравели в тумані. Роман, зовні такий маскулінний, красивий і нахабний, внутрішньо все ж таки був ранимим і покаліченим історією з батьком. Тому від поглядів молодих дівчат він ніяковів, а напоказ він їх демонстративно ігнорував. Тож шансів познайомитись у нього цього морозного київського вечора було вкрай небагато, хоча панянки й озиралися йому вслід, однак час був не такий, щоб жіноча стать проявляла активність, тому Роману, так би мовити, не доводилося відбиватись. І тому ніхто не зачіпав зовні сурового, а насправді в стєльку простого парня на вулиці, і йому ні до кого не було діла. Аж раптом він почув досить упевнений, хоча і не претензійний фальцет:

      Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah

      Now you’re singin with a swing

      Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah

      Now you’re singin with a swing

      «Та щоб його!» – від несподіванки юнак вилаявся. Із заметілі виринула повненька брюнетка, що проспівала продовження його пісні й розсміялася:

      – А що так? Не очікував?

      – Не очікував. Думав, мої завивання ніхто не чує, – щиро зізнався парубок і розвів руками.

      – А