Життя в рожевому. Галина Горицька

Краузовичу в тисяча дев’ятсот шістдесятому мало б виповнитися сімдесят п’ять, однак за дивним збігом обставин він перестав лічити свій вік. І, мабуть, якби рахував роки, почувався б значно гірше. А так… Тільки летяги звичайні та й ті лише здогадувалися, скільки ото насправді йому – новому учню шамана. А скільки вчителю – вони взагалі боялися навіть думати.

      Шаман був «білим» (себто добрим), беззубим, але вічно усміхненим телеутом[24]. Окрім відсутності зубів, те саме можна було сказати про його волосся і половину пальців правої руки. Також він не мав віку та імені. Перше втратив, як зрозумів, що даремно кожного дня готуватися з усією урочистістю до того, що ніяк не приходить – до смерті. Друге він уникав називати Івану Краузовичу та тій решті людей, із якими регулярно спілкувався і яких можна було перелічити на пальцях його лівої руки, що зосталися. І невідомо було, з якої саме причини: чи лякається, аби не зурочили, чи давно вже сам забув своє ім’я, але соромиться це визнати й таким чином втратити його вже напевне. Адже допоки остаточно чогось не визнав – воно і не до кінця трапилося, так би мовити.

      І справді, як і пророчив його син, була в Івана Краузовича і телеутського шамана своя кімнатка. Навіть маленький будиночок. Такий, малесенький… І навіть вічно кіптява в ньому. І коли сторонні мешканці Ашкітіма, на околиці якого розташовувався той будиночок, приходили за травами та настоянками до талеутського шамана, то неодмінно жаліли його. Бо ззовні той будиночок – кімнатка з дахом та й годі – видавався таким малесеньким і негодящим для життя, що й важко уявити гірший.

      Насправді всередині все було не так жалюгідно, як ззовні, й Іван Краузович сам дивувався, як же всередині так може бути затишно і тепло, якщо екстер’єр викликає співчуття в кожного, хто проходить повз? Не інакше як чари телеутського шамана…

      Ашкітім, себто Іскітім – місто, що дістало свою назву в подарунок від тих самих телеутів, які мешкали тут здавна[25], стрімко розвивалося. І вже давно ті телеути, яких і так було дуже мало, не становили більшість населення. Однак традиції шаманства жевріли тільки серед них. Ніякі прийшлі в’язні численних таборів ГУЛАГу, що виростали на теренах Сибіру, як мухомори, ані стахановці-активісти, що приїхали будувати Академмістечко в Новосибірську, на магічних навичках зцілення не зналися. І тому до старезного телеутського шамана нескінченним струмочком ходили хворі люди. Всі хотіли якось вижити в суворій природі: і колишні зеки Сиблагу, що не поспішали на «материк» (або «велику землю», як вони чомусь називали центральні райони своєї радянської батьківщини), і робочі Академмістечка, і прості мешканці Новосибірська, що розташовувався за тридцять кілометрів від Іскітіму, який ще в далекому п’ятдесят першому отримав статус міста районного значення.

      Тож тим часом Іскітім (хоча серед прийшлого населення і вважалося, що він цінний тільки вапняком, який тут добувають) лишився батьківщиною вкрай маленької народності телеутів, і саме вони, ці дивні, майже магічні, алтайці невидимо надавали тій місцевості значущості.

*

24

Телеути (самоназва тадар, байат-пачат) – малий тюркський народ у Росії, традиційне місце проживання – південь Західного Сибіру (Кемеровська область). Мова і культура телеутів тісно пов’язані з мовою і культурою алтайців, етнотериторіальною групою яких їх офіційно вважали до 1993 року.

25

Уважається, що назва «Іскітім» походить від етноніма «аскіштім (ашкітім, азкештім)» племінної групи степових тюрків – телеутів, котрі мешкали у цій місцині з XV ст. і в перекладі з тюркського означає «яма» або «чаша».