Хлопчики Джо. Луиза Мэй Олкотт

серйозно.

      – Мені цього навчання цілком вистачає, – промовив у відповідь Том із таким виглядом, ніби згадав про щось огидне. – Людина повинна хоч трохи розважитися після того, як цілими днями роздивляється трупи. Я не можу довго витримувати це заняття без перерви, хоч деяким воно, схоже, приносить величезне задоволення.

      – Тоді чому не залишиш медицину? Займись чимось підхожим. Хіба я не казала тобі, що робиш дурість, обираючи цей фах, – сказала Нен із ледь помітним виразом стурбованості в проникливих очах, коли намагалася знайти ознаки хвороби на обличчі хлопця, рум’яному, як червоне яблучко.

      – Ти знаєш, чому я вибрав цю професію й залишуся вірним їй, навіть, якщо доведеться погинути. Можливо, одразу й не скажеш, що мені зле, але знай: задавнене сердечне нездужання рано чи пізно зведе мене в могилу. Тільки одна лікарка в усьому світі здатна зарадити моєму горю, але не хоче.

      Вираз задумливого смирення на обличчі Тома був одночасно кумедним і зворушливим. Він говорив щиро, хоч його натяки аж ніяк не заохочувалися співрозмовницею.

      Нен насупилася, проте вона вже звикла до подібних промов і знала, як лікувати Тома.

      – Ця лікарка застосовує найкращі ліки, але ще не було на світі такого важкохворого пацієнта. Ти був на тому балу, як я веліла?

      – Був.

      – Присвятив всю свою увагу гарненькій панні Вест?

      – Танцював з нею цілий вечір.

      – Невже вона не справила цілющого впливу на твоє велелюбне серце?

      – Ніяковісінького! Один раз я позіхнув їй в обличчя, потім забув принести частування, й, нарешті, зітхнув з полегшенням, коли наприкінці балу відвів її до матусі.

      – Приймай дозу цих ліків якомога частіше й спостерігай за симптомами. Прогнозую, що поступово в тебе виникне звикання.

      – Ніколи! Я впевнений, що на мій організм це не подіє.

      – Побачимо. Виконуй приписи лікаря! – відповіла вона суворо.

      – Добре, док, – лагідно промовив хлопчина.

      Хвилину тягнулося мовчання. Відтак немов яблуко розбрату було забуто під впливом приємних спогадів, викликаних знайомими ландшафтами, Нен несподівано сказала:

      – Як весело ми, бувало, гралися в тому лісі! Пам’ятаєш, як ти впав з великого горіха й мало не зламав собі ключицю?

      – Ще б пак! Як не пам’ятати… як ти натирала мене без кінця настоянкою полину, поки я весь не став червоно-коричневим, а пані Джо голосила через мою зіпсовану курточку, – засміявся Том, знову ставши на хвилину хлопчиськом.

      – А як ти влаштував у будинку пожежу, пам’ятаєш?

      – Згадай краще, як ти ходила на станцію за своєю скринею!

      – Ти коли-небудь кажеш тепер «тисяча черепах»?

      – А хто-небудь ще називає тебе «міс Шибайголова»?

      – Так, Дейзі!.. Мила Дейзі, я не бачила її цілий тиждень.

      – Я зустрів сьогодні вранці Демі. Він сказав, що вона зараз господарює в будинку мами Баер.

      – Вона завжди допомагає пані Джо, коли та занурюється у «вир». Дейзі – зразкова домогосподарка,