Поштове відділення Лікаря Дуліттла. Королівська пошта Фантіппо. Хью Лофтинг

про поштове відділення Лікаря Дуліттла, відбулися, коли він вже повертався з подорожі до Західної Африки. А тому я почну (після того, як коротко розповім вам, чому він вирушив у цю подорож) з моменту, коли його корабель узяв курс додому й під усіма парусами помчав до Паддлбі-на-Болоті.

      Отже, уся мандрівка почалася з того, що тягништовхай, досить довго пробувши в Англії, трохи заскучав за Африкою. І, хоча він надзвичайно любив Лікаря й ніколи не подумав би його кинути, одного зимового дня, коли погода була особливо холодною й гидкою, тягништовхай запитав його, чи він не проти прогулятися до Африки у відпустку – так, на тиждень-другий.

      Лікар радо погодився, бо вже давно нікуди не мандрував і також уже почав відчувати, що йому в ці студені грудневі дні не завадило б податися кудись подалі від Англії.

      І він подався. Окрім тягништовхая, узяв із собою качку Чап-Чап, собаку Джипа, підсвинка Чав-Чава, пугача Пу-Гу та білого мишака – ту ж саму добру компанію, яка була з ним під час сповненого пригод повернення з Країни Мавп. Для цієї подорожі Лікар придбав маленький парусник – дуже старе, бите штормами і зношене судно, яке, однак, усе ще було досить міцним для того, щоб витримати негоду.

      Вони попливли вниз до південного узбережжя Бенінської затоки й відвідали там багато африканських королівств і екзотичних племен. А поки вони мандрували по суходолу, тягништовхай мав можливість вільно блукати по своїх колишніх пасовиськах. І він старався отримати від своєї відпустки максимум задоволення.

      Одного ранку Лікар з величезною радістю знову побачив своїх старих друзів ластівок, які, готуючись до щорічного перельоту до Англії, зібралися навколо його корабля, що стояв на якорі. Вони запитали його, чи він також повертається, бо якщо так, то вони будуть його супроводжувати, так само, як це було, коли він утікав із Королівства Джолліджинкі.

      Оскільки тягништовхай уже був цілком готовий повертатися, Лікар подякував ластівкам й відповів їм, що для нього така компанія буде надзвичайно приємною. Решта того дня минула в суцільному поспіхові, метушні й біганині, треба було запастися провізією й приготувати все для довгої дороги в Англію.

      Наступного ранку все вже було в повній готовності до виходу в море. Якір піднято, всі вітрила напнуто, і Лікарів корабель рушив на південь із попутним вітром. І це саме той момент, коли починається моя оповідь.

      Глава I

      Зузана

      Одного ранку на першому тижні подорожі додому, коли Джон Дуліттл і його звірі снідали разом за великим круглим столом у каюті, прилетіла одна ластівка й сказала, що хоче поговорити з Лікарем.

      Джон Дуліттл відразу ж устав з-за столу і вийшов у коридор, де побачив самого ватажка всіх ластівок, дуже симпатичного й елегантного маленького ластуна з довгими-довгими крилами й гострим, розумним поглядом чорних очиць. Звали його Стрімкокрил, й ім’я це було справді знаменитим в усьому пернатому світі. Він був чемпіоном Європи, Африки, Азії та Америки в мухоловстві і повітряній акробатиці. Протягом багатьох років кожного літа він вигравав усі летючі перегони і щойно минулого року побив свій власний рекорд, перетнувши Атлантику за одинадцять з половиною годин – зі швидкістю понад двісті миль за годину.

      – Привіт, Стрімкий, – сказав Джон Дуліттл. – У чому справа!

      – Лікарю, – почав маленький пташок таємничим шепотом, – ми помітили каное десь за милю звідси прямо по вашому курсу і трошки на схід. У каное тільки одна чорна жінка. Вона гірко ридає і зовсім не гребе веслами. Вона вже за кілька миль від берега, я б сказав, щонайменше за десять, бо в даний момент ми перетинаємо затоку Фантіппо і берег Африки уже ледве видно. Жінці справді загрожує небезпека, адже вона запливла так далеко у такому маленькому човникові. Але схоже, що її це не хвилює. Вона просто сидить на дні каное і плаче, незважаючи на те, що з нею відбувається. Гадаю, вам треба з нею поговорити, бо, боюся, вона у великій біді.

      – Гаразд, – відповів Лікар, – лети повільно туди, де вона знаходиться, – а я поведу корабель услід за тобою.

      Джон Дуліттл піднявся на палубу і спрямував судно туди, куди вказував ластун. Незабаром він побачив невеличке темне каное, що гойдалося вгору-вниз на хвилях. Воно виглядало таким крихітним на безкраїй поверхні вод, що здалеку його можна було прийняти за поліно чи палицю, часом воно й узагалі пропадало з виду. У каное сиділа жінка, а голова її була опущена на коліна.

      – Що трапилося? – прокричав лікар, щойно корабель наблизився так, що жінка вже могла його почути. – Чому ви запливли так далеко від берега? Ви що, не знаєте, що вам загрожує велика небезпека, якщо налетить шторм?

      Жінка повільно підвела голову.

      – Забирайтеся звідси, – відповіла вона, – і залиште мене наодинці з моєю скорботою. Ви, білі люди, й так завдали мені достатньо горя.

      Джон Дуліттл підвів вітрильник ще ближче й продовжив розмовляти з жінкою ласкавим голосом. Але, з усього судячи, вона довго не хотіла йому вірити, оскільки він був білою людиною. Однак потроху Лікар завоював її довіру, і нарешті, усе ще плачучи, вона розповіла йому свою історію.

      Джон