Ключі Марії. Андрей Курков

не віриш у магію? – на Олегових губах заграла в’їдлива посмішка.

      – Достатньо того, що вони вірили, – спокійно відповів Адік. – Якщо вони вірили – отже, їм усі ці еліксири допомагали. Ми ось ні в що не віримо, тому нам допомогти неможливо. Я он навіть в аспірин не вірю. І знаєш, зовсім немає сенсу його приймати. Не допомагає!

      – Але ж порошок від Польського Клейноду-старшому допомагав! – не погодився Олег. – Є ж еліксири дієві!

      Адік знизав плечима.

      – Хотів би я спробувати цей порошок, – посміхнувся він. – Якось воно не складається: археологія з наркобізнесом. – Він похитав головою. – Щось тут не так.

      – То давай я полечу до Греції до Польського і поставлю йому кілька запитань? Острів я вже вирахував.

      Адік задумався. Він мовчав хвилини дві-три.

      – І скільки це буде коштувати? – запитав він з одеською інтонацією.

      – Ну, тисячу євро має вистачити, – припустив Олег.

      – За цю штуку я міг учора отримати тисяч десять, – Адік опустив погляд на фляжечку в своїй долоні. – Стільки мені відразу запропонували, як тільки я її показав. Але я б не хотів продешевити. Якщо відразу давали десять тисяч, то вона може коштувати і тридцять, і навіть п’ятдесят. Є люди, які збирають усе, пов’язане з тамплієрами і госпітальєрами, та платять страшні гроші. Ось коли продам за нормальну ціну, тоді, може, і дам тобі на Грецію.

      – Тоді продай щось менш цінне! – запропонував Олег.

      – Я подумаю, – пообіцяв Адік.

      Обіцянка Адіка в комплекті з серйозним виразом його обличчя надихнула Олега.

      Греція стала трохи ближчою.

      – Як там твоя амазонка? – запитав раптом Адік, перейшовши на грайливий тон.

      – Не знаю, останні дві ночі не приходила.

      – Ні хріна собі! – награно здивувався Адік. – І ти не хвилюєшся?

      – А чого мені хвилюватися? Ми ж з нею не спимо разом. Тобто, не живемо. Вона іноді ночує, іноді не ночує. У неї своє життя.

      – Пойняв! – Адік перейшов на суржик і кивнув. – Вибач, більше зазіхати на твоє мінне поле не буду. У мене є своє.

      Повернувшись додому, Бісмарк у всіх кімнатах увімкнув світло, ніби боявся, що не побачить Ріну, яка десь тут могла сховатися. Проте її не було. Влаштувавшись на кухні, він відчув, що його дійсно турбує її відсутність. Врешті набрав номер дівчини. Після трьох довгих гудків у вуха увірвався чоловічий голос: «Так, слухаю!»

      – Брат Коля? – обережно запитав Олег.

      – Більше ніколи не телефонуйте за цим номером, – сухо промовив той самий голос. – Телефон я знайшов на вулиці! Тепер він мій!

      – А на якій вулиці ви його знайшли? – поцікавився Бісмарк.

      – Та яка різниця, – обурився співрозмовник і вимкнувся.

      Розділ 22

      Львів, травень 1941. Незнайомка змушує професора схопити револьвер

      Куриласа зацікавила одна деталь. Лицар Ольгерд писав, що прихопив собі замок з храму Гробу Господнього, хоч і без ключа.

      – Але ж дивна забаганка! –