Ключі Марії. Андрей Курков

що?

      – За емпатію. Як тебе звати?

      – Олег.

      – Олежик, – протягнула вона і знову пригубила. – У мене шеф був Олег. Шкода, вбили його.

      Бісмарк розкрив рота, але якось думки змішалися і вставити чергове слово в розмову не зміг. Замість цього пригубив «Геннесі».

      – А чого убили? – все ж поцікавився.

      – Там, можливо, і я винна, – почала було говорити дівчина і раптом, відмахнувшись, замовкла.

      – А тебе як звуть? – запитав Бісмарк.

      – Ріна.

      – Це як Катерина?

      – Ні. Батьки мене чомусь назвали – Рія. Мені це взагалі не подобалося від самого дитячого садка. Я, коли паспорт робила, поміняла.

      – Рія? – в подиві повторив Бісмарк. – Це як Марія? Чого це вони тобі половину імені дали?

      – Вже не запитаєш. Розбилися на машині. Давно. Відправили мене до табору на море. А коли я поверталася потягом додому, виїхали забрати на вокзал і – на пляцок. На них «Камаз» налетів. Але потім один знайомий батька на поминках напився і прошепотів мені на вухо, що вони мені рідними не були. Що удочерили. Документів про удочеріння я не знайшла. Дядько навпаки, переконував, що батьки рідні, і що він їздив з батьком в пологовий будинок забирати мене з мамою. Фігня якась!

      – Нічого собі! – здивувався цій драмі Бісмарк. – У тебе в житті, як у кіно!

      – Гірше! – твердо заявила Ріна. – В кіно я б зараз бу- ла багатою і щасливою, і чоловік у мене був би супермен з «Теслою».

      – Ну та ж у тебе гроші є, отже, ти вже багата!

      – Гроші і щастя, це як чай з кавою – чомусь не змішуються. А якщо змішати, то пити неможливо. Якби я була щасливою, то не стала б будь-кого до бару запрошувати.

      Олег образився. Подивився на недопитий коньяк. «Може, залишити його до дідька та й піти? – подумав. – Схожа на багату п’яницю. Напевно, чоловік або приятель вигнав з дому. Тому і стояла біля кіоску».

      – А ти загалом чим займаєшся? Чимось для душі? – запитала вона раптом.

      – Чому для душі?

      – Бо грошей у тебе немає!

      – Ну так, можна сказати для душі, – зітхнув Олег. – Археологією займаюсь.

      – Археолог? – пожвавилася вона.

      – Не зовсім. Це на зразок хобі. Я – чорний археолог, – признався він раптом і одразу пошкодував про сказане.

      Ріна не здивувалася. Усмішка зробила її обличчя добрішим.

      – Знаєш, ми з тобою одне одному підходимо, – насмішкувато прошепотіла вона.

      – Чому?

      – Обоє чорні.

      – У якому сенсі?

      – Ну ти – чорний археолог, я – чорний бухгалтер…

      – А що таке «чорний бухгалтер»? Ти що, теж уночі працюєш?

      Такого дзвінкого сміху Бісмарк не чув давно. Навіть незручно стало, здалося, що усі навкруги обернулися в їхній бік, хоча насправді нікого поруч не було, і тільки бармен протирав келихи, але й він на них не дивився і перебував досить далеко, тож слова, які викликали у Ріни напад сміху, він ледве чи почув.

      Мобілка Бісмарка задеренчала.

      – Чорт! – вирвалося в Олега.

      Він