1984. Джордж Оруэлл

з-під крану, від жорсткого мила, яке дряпає вашу шкіру, від сигарет, які розвалюються, від їжі з дивним неприємним присмаком – хіба все це не ознаки того, що так не має бути, що все це неприродньо? Напевно, люди вважають це нестерпним, тому що у них все ж залишилися якісь крихти спогадів (можливо, на підсвідомому рівні), що колись все було зовсім інакше.

      Він знову оглянув їдальню. Майже всі виглядали потворно, хоча, мабуть, вони все одно виглядали б так само, якби і не були одягнені в однакові формені сині комбінезони. У дальньому кінці кімнати, сидячи за столом на самоті, маленький, схожий на жука чоловічок пив каву, обхопивши своїми рученятами облуплену білу кружку. Його маленькі очі бігали зі сторони в сторону, кидаючи косі підозрілі погляди на оточуючих. Як легко, подумав Вінстон (якщо, звичайно, не придивлятися до оточуючих людей) повірити в існування, і навіть переважання серед населення того фізично ідеального типу людини, який малює у нашій уяві Партія: високі м'язисті юнаки і стрункі дівчата з пишними грудьми, світловолосі, повні життя, засмаглі, безтурботні… насправді, наскільки він міг судити, більшість людей у Злітній смузі № 1 були невисокими, чорнявими та не красивими. Цікаво, що саме люди з такою жукоподібною зовнішністю переважали у міністерствах: маленькі чоловічки на коротких ніжках, які починали активно набирати вагу та обростати жиром ще з підліткового віку, але при цьому були метушливими та на диво прудкими, з жирними байдужими обличчями і маленькими свинячими очима. Цей тип, здавалося, найкраще процвітав під владою Партії.

      Оголошення Міністерства достатку закінчилося ще одним звуком труби і змінилося різкою немелодійною музикою. Парсонс, доведений до якогось дебільного ентузіазму незрозумілим йому потоком цифр, вийняв люльку з рота.

      «А Міністерство достатку в цьому році, ба, які молодці», – сказав він з діловим виразом обличчя. «До речі, Сміте, може в тебе є леза для гоління?»

      «Жодного», – сказав Вінстон. «Я сам користуюся одним і тим самим лезом ось уже шостий тиждень».

      «Ну, тоді грець із ним… просто подумав, спитаю у тебе про всяк випадок, друже».

      «Вибачай», – сказав Вінстон.

      Крякало за сусіднім столом замовк під час оголошення Міністерства достатку, але коли повідомлення закінчилося, знову почав віщати, навіть ще голосніше, ніж раніше. Вінстон раптом зрозумів, що чомусь думає про місіс Парсонс з її тонким волоссям і пилом у зморшках. Через кілька років її діти донесуть на неї у Поліцію Думок. Місіс Парсонс випарується. Сайм випарується. Вінстон випарується. О'Брайан випарується. А от Парсонс, навпаки, ніколи не випарується. Крякало теж ніколи не випарується. Маленькі жукоподібні чоловічки, які швидко пересуваються на своїх коротких ніжках по лабіринту коридорів міністерств, теж ніколи не випаруються. І дівчина з темним волоссям з відділу Художньої літератури – вона теж ніколи не випарується. Йому здавалося, що він інстинктивно знав, хто виживе, а хто загине,