Тіло ™. Вiкторiя Гранецька

шкереберть. Для безпеки їм потрібний був справжній звір. Такий, як той, що шукав дорогу до сиротинцю на старому білому фургоні з румунськими номерами.

      9

      Прокинувся від сліпучих променів вранішнього сонця, що несміливо вповзли крізь розхристане вікно до старої квартирки, котру Юрій винаймав у кульгавого гендляра. Кайданки, як завше, були розірвані. Ноги – в землі. На руках – кров. Отже, цю ніч він знову провів не вдома. І жодних спогадів на ранок, жодних натяків на те, де він був, що робив… Усе як завжди. Та щось підказало йому – відсутність спогадів не диктувалася його вовчою природою. То – людське.

      Зупинившись під крижаним душем, Юрій заплющив очі. Вода колючими струменями лоскотала шкіру, змішувалася внизу з брудом і кров’ю, втікала. Треба як слід замести сліди. Добре, що нема спогадів. Бо їх не змиєш із себе, як кров.

      Став перед дзеркалом. Поголився. Стали примітними й задавнені шрами од відкритого перелому щелепи та рваної рани від кулі, котра, судячи з усього, черкнула кістку й вирвала шматок м’яса. І це не додавало Юрієві шарму й чарівності. Утім, на таке він і не сподівався. Однаково зараз він людина. А той, до зустрічі з ким він так довго й виважено ладнався, мав побачити його людиною, не вовком.

      О пів на восьму вже вийшов із дому. Вбраний був у чорний статусний костюм із білою сорочкою та краваткою, на ногах – начищені до дзеркального блиску черевики. Ніщо наразі не видавало в ньому нічного звіра.

      Легко збіг вузькими розхитаними східцями. Сів за кермо. Його раритетне темно-синє «шевроле», виторгуване колись у перекупників на звалищі нікчемного автозалізяччя, хоч і мало вигляд напіврозваленої руїни, однак завелося напрочуд легко, як розігріта довгим очікуванням, жагуча нетерпляча коханка. За машиною Юрій стежив. Нікому й за жодних обставин її не ввіряв, навіть станції техобслуговування були не про нього, завше сам усе лагодив, чистив та рихтував, годинами вилежуючись під нею, а потім довго відмивав руки від мастила.

      Їхав він чимало, оминаючи тягучі міські корки, весь час позираючи на годинник. Близько дев’ятої нарешті зупинився біля похмурих мурованих воріт, що вивершувалися догори терновим вінком із покрученого колючого дроту, крізь який (Юрій навіть не сумнівався в цьому) цілодобово пропускався поперемінний електричний струм надвисокої напруги.

      Каторжна в’язниця штату Орегон. Утекти звідси абсолютно неможливо – безліч разів перевірений факт. Зведена зовсім нещодавно, вона дивним чином просіла, почорніла й зістарилася, наче підкошена невиправним горем юна вдовиця. Щось поволі виїдало її зсередини.

      На контрольно-пропускному пункті, як завше, зустріли непривітно й насторожено. Довга виснажлива перевірка. Допит. Промацування. Сканування. Обличчям до стіни, руки за голову, ноги на ширині плечей. Крок за кроком. Ця не вельми приємна доскіплива процедура забрала ще добру годину. Вочевидь, Юрія тут добре знали, тож навіть на слабку подобу довіри, якою користалися інші відвідувачі