Оголений нерв. Светлана Талан

за день трапиться?! Він уже як кабан жирний!

      – Добре, – зупинила її Настя. – Я сьогодні приїду і привезу їжу Барсику.

      – Так ти сьогодні приїдеш?

      – Так.

      – Привези мені маленьку, я тобі одразу гроші віддам, – попросила Валентина Петрівна.

      – Добре, – пообіцяла Настя, зрозумівши, що мова йде про горілку.

      – Тільки ж не забудь!

      Сусідка п’яницею не була, але не гребувала перекинути чарчину-другу за вечерею, особливо коли знаходилися вільні вуха. Треба таки купити для неї чвертку горілки, бо образиться. Настя сповістила чоловікові те, що дізналася від маминої сусідки.

      – Я зараз поїду в село і все дізнаюся, – сказала вона чоловіку.

      – Дочекайся мене з роботи, з’їздимо вдвох автівкою.

      – Не можу чекати до вечора. Щось мені не подобається така таємничість.

      – Можливо, подалася до якоїсь давньої подруги?

      – І про це не можна було мені сказати? – хмикнула Настя.

      – Не могла вона поїхати на свою батьківщину?

      – У Стрий? На Львівщину? Ти ж знаєш, що вона не була там понад сорок років, навіть не поїхала на похорон матері, – зітхнула Настя. – То чому б тепер мала їхати? І до кого?

      – Ось бачиш, є у неї таємниця, чому не може поїхати у рідні краї, тепер ще одна буде, – зіронізував чоловік.

      – Припини. Мені й так важко. Бувай!

      Настя натиснула на телефоні червону кнопку і почала вдягатися. В животі загурчало, нагадуючи про їжу. Вона відрізала шматочок вареної ковбаси, вкинула до рота.

      – Мамо, передайте Іванні, що я поїхала у село до матері, – сказала вона свекрусі, намагаючись перекричати телевізор.

      – Що ти там забула? Прийде донька з технікуму, чоловік з роботи, що вони будуть їсти? – пробурчала свекруха, втупившись у телевізор. – Знову мені паритися біля плитки?

      – Передайте, будь ласка, Іванні, щоб приготувала поїсти собі, вам і батькові, – сказала спокійно, але наполегливо Настя і швидко зачинила двері. Вона надто добре знала свекруху: побурчить задля годиться і далі робить своє.

      Розділ 2

      Валентина Петрівна вже чекала Настю. Як завжди, вона сиділа на лавці біля паркану, схрестивши руки на грудях і витягнувши вперед ноги. Настя знала, що вони в тієї пухлі й покреслені випуклими синіми мережами вен, ніби географічна мапа з позначками річок. Тому сусідка завжди, коли сідала, протягала ноги вперед, щоби вони відпочивали. Настя привіталася, стомлено зітхнула та присіла поруч.

      – Де лист? – спитала тихо.

      – У хаті. Де ж йому бути? – хмикнула сусідка. – Подихаємо свіжим повітрям чи одразу підемо в дім?

      – Валентино Петрівно, яке там повітря?! Я місця собі не знаходжу, не знаю вже, що й думати, – зітхнула Настя.

      Валентина Петрівна зіперлася руками на лавку і лише тоді важко, ойкаючи, підвелася.

      – Здавалося, за стільки років узнала твою матір, як облуплену, а тут на тобі, такі таємниці, – ображено мовила сусідка і, перевалюючись з боку на бік, подибала у двір. – Детектив, та й годі! Якісь листи, ніби не можна подзвонити, таємниця за сімома