Оголений нерв. Светлана Талан

від авто. – Левкові обіцяв купити невеличкий мікроавтобус, бо йому не терпілося підробляти. Він мріяв по вихідних займатися приватними перевезеннями, тож я купив уживаний «Форд Транзит». Непогана автівка, німці вміють робити машини. П’ять пасажирських місць, півтори тонни вантажу потягне. Я купив її в надії, що син на відстані відчує мою турботу і це допоможе йому повернутися додому… Повна дурня. Чи не так? – сумно сказав чоловік.

      Геннадій помітив, як дрібно тремтять пальці дядька Вадима, як здригнувся його голос.

      – Левко повернеться, так буде, – сказав Гена. – Ви мені вірите?

      – Я вже не знаю, у що мені вірити, у що – ні, а ти бери ключі. Одужаєш, будеш працювати на власній автівці на самого себе, а не на якогось дядю. Не візьмеш – ображуся і більше не прийду.

      – А якщо Левко завтра повернеться?

      – То буде найкращий і найщасливіший день у моєму житті, а поки його… Бери, не відмовляй мені.

      – Але ж це дорога річ, – запротестував Геннадій, – може статися, що або я її розіб’ю, або хтось зачепить. Що тоді?

      – Найдорожча річ – наше життя й життя наших дітей, – сказав чоловік, – бери, користуйся, то лише шматок заліза.

      – Дякую, – сказав розгублений і розчулений хлопець.

      Розділ 14

      Коли Настя з чоловіком написали заяви про звільнення, бригадир невдоволено сказав:

      – Я так і знав, що ви не будете працювати. Усі хочуть лише командувати, а роботи з вас немає. Ось утримати б з вас гроші за те, що ми вас навчали, змарнували свій час.

      Настя вже й рота розкрила, щоб сказати, що за такі умови праці потрібно судитися з підприємством, але Валерій кинув на неї суворий погляд і вона стрималася – їм потрібно було звільнитися без обов’язкового відпрацювання двох тижнів. Коли вони вийшли за прохідну, Настя з полегшенням зітхнула.

      – Невже скінчилися жахіття? – сказала вона. – Усе життя буду згадувати цю роботу як страшний сон.

      – Це не завод, а гетто, – додав чоловік, – напевно, фашисти у таборах так не знущалися з людей. У нас жінка послизнулася, впала і вдарилася головою так, що знепритомніла. Ми її підняли, привели до тями, хотіли викликати лікаря, а вона просить, щоб не викликали. Виявилося, що їй залишилося допрацювати кілька місяців, щоб отримувати пенсію по першій сітці шкідливості, тож вона злякалася звільнення. Уявляєш, у неї струс мозку, кров юшить з рани, а вона стала до роботи.

      – Жах! А потім пішла до лікарні?

      – Уяви собі, що ні. Розповіла, що рану зашив їй знайомий ветеринар, сама накупила таблеток і ходить на роботу, хоча по два рази на день непритомніє. Якесь середньовіччя! А з іншого боку, її можна зрозуміти, бо де ще вона в такому віці влаштується на роботу?

      – У нас бригадир проходив по території і непомітно кидав кілька зіжмаканих шматочків паперу. Знаєш, навіщо? Щоб повернутися й вказати на неналежне утримання робочого місця – гарна підстава позбавити преміальних. Хлопці розповідали, що таким чином премій позбавляли всіх працівників.

      – А рило йому ніхто не набив?

      Настя