Із медом полин. Жанна Куява

на всеношну, сподіваюся, встигнеш? – суворо запитала.

      – Так-так, я старатимуся щосили! – Арсен схопив з багажника всі торби й за одним заходом поніс їх до лавки, що стояла біля п’ятої платформи. Звідти до села мав від’їхати старезний автобус. Чоловік іще раз поцілував дружину, сина й помчав на роботу, щоб упоратися з усім якнайшвидше.

      Валька посадила Максима на лавку, а сама спокійно стала чекати на старовічну техніку. Всміхнулася-зраділа, що Арсен іще тиждень тому купив квиток. Інакше не побачила б вона сьогодні бабусі, як і маргариток на забур’яненому квітнику її подруги Маргарити. Бо жінку ту, на жаль, цікавили не квіти – дещо інше. Таке, що вабить не очі…

      Люду на вокзалі товклося чимало. Усі поспішали до рідних домівок, родичів або друзів, що жили на селі, бо де ж, як не в цій славній незрівнянній місцині, релігійні свята минають так, як велять прадавні традиції.

      Максимко попросив дістати з сумки щось почитати. Валька запропонувала синові придбаний днями часопис із теплою назвою «Ангелятко». Малий миттю поринув у світ повчальних картинок, а жінка стала оглядатися довкола, чи не блукає, бува, в цім велелюдді хто-небудь з її малої батьківщини.

      «Ніби нікого», – виснувала, і собі вмостилася коло сина, завбачливо застеливши лавку журналом для сучасних гламурниць. Хоч Валька й була прихильницею іншої періодики, проте, щоб відчувати пульсацію модних тенденцій, часом переглядала й ці дівочі витребеньки. І ледве вона намірилася підтримати компанію синові, обговорити з ним пізнавальні оповідки, як очима прикипіла до небаченої досі картини.

      Валька одеревіла й попервах не ворушилася. Вона силкувалася зрозуміти, що перед нею: краса чи потворність? Як на побачене реагувати: лякатися чи милуватися, гудити чи захоплюватися?

      Ніби мимовіль наділа чорні окуляри, щоб не здаватися божевільною, витріщаючись на ту саму людину. За темними скельцями вона могла якнайкраще розгледіти диво-жінку, яка сиділа прямісінько перед нею.

      Такої, делікатно висловившись, некраси Валька ще не бачила. Обличчя молодої панянки, що привернула до себе Вальчину увагу, спершу видалося просто-таки спотвореним. Над довгим, з опуклою горбиною носом, що своїм кінчиком аж торкався верхньої тонкої бляклої губи, ледь виднілися дрібні очиці. Вони потопали в посинілих од надмірної худини западинах, тож крихітні чорні кружальця, що шмигали врізнобіч у білині очних яблук, як мухи, вражали важким і косим поглядом. Цю незугарність підкреслювала гостра борода, яка ніби подовжувала відстовбурчену нижню щелепу з неправильним прикусом. А ще – довга тонка шия, яка на тлі так-сяк засмаглих подорожніх аж блищала неприродною блідістю.

      Валька уявила, що коли б сіла поруч із незнайомкою, то, звісно, почувалася б королівною, адже її розкішна засмага, підтримувана щотижня в недешевому солярії, мала таки незрівнянний вигляд…

      Рідкі світло-русі космаки незнайомка зібрала в неакуратну куцу гульку, закріплену на потилиці ядучо-оранжевою резинкою. Раз по раз жінка закладала за великі й випнуті вуха пасма нерівно підстриженої гриви, що спадали з