Із медом полин. Жанна Куява

І ніхто в селі вже не дізнає: загинув чи таки чужою жорстокістю життя позбавлений. Чужі люди приїхали-поїхали. Сказали: втопився. На тім і крапка.

      А Марійка все ніяк не вірила, що коханого більше немає серед живих. Полюбила його ще дужче, хоч, здавалося, сильніше вже нема куди.

      «Усе добре, – заспокоювала себе. – Це ж і неділі не треба чекати, щоб тебе побачити, Миколко. Шкода тільки, що вже не потанцюємо вдвох, – стуляла очі й у густій темені споминами вкупі з уявою малювала рухому картину: вона, Марійка, така безбарвна, невпевнена в собі, вайлувата й водночас благословенна незабутнім знайомством, котре для неї, як для пташки крила, для миші діра, а для гавкуна господар; і він, Микола, – красивий, із міцним внутрішнім осердям, у всьому доладний, вправо-вліво, з боку в бік, з ноги на ногу, – майстерно кружеляв партнеркою, правував, як Яворівський Степан лошицею Зорею. Ніхто в селі не вмів так приборкувати норовистих коней, справлятися з ними й вигоцувати верхи, як наймолодший Даринин син, що приїздив із міста.

      – Гарна ми пара, – шепотіла Марійка після того, як домальовувала яскраву картину, розплющувала очі й ніжно нанизувала, як на голку, вродливі Миколині риси, що зринали з невеличкої затертої фотографії. Її вона попросила в Тетяни. Подруга дала ту, де хлопець сидить на високій недомурованій стіні чийогось палацу, що пишнітиме в майбутньому.

      – Не буде в нас сімейного кубельця, зате ми ніколи не розлучатимемося, – чмокала світлину, відтак зводила погляд до-гори й прохала небо, щоб швидше настала ніч.

      Того ніхто не знав: ні мати, ні подруги. І що вони думають про це, Марійці було нецікаво. Їй байдуже, бо вона щаслива! Недаремно ж вичитала якось в одному з кольорових журналів, що їх передплачував батько для своєї залюбленої в книжки й усіляку підліткову періодику доньки Вальки, ніби щастя – це поєднання всіх людських приємностей у теперішньому часі. Себто, коли знаходиш і маєш усе, що дарує тобі відчуття глибокої втіхи та безмежної радості, ти щасливий. Марійка, маючи душевні стосунки з матір’ю, найтепліші спомини про найдобрішого в світі батька та золотих сестру з племінниками, живучи в чудовому селі аж із трьома побожними бабусями, ще й приятелюючи зі стількома вірними подругами, віднедавна дістала останню приємність для повного щастя – Миколину увагу.

      Тридцять восьма зустріч. Чи міг хто перше бодай натякнути Марійці на те, що ото стільки ночей вона перебуде разом зі своїм Миколою? Що довірить йому своє серце, найпотаємніші думки й віднедавна нечасті печалі?

      Майже беззвучно висунула з манюньої петлі дзвенючу защіпку, що чорніла на самісінькій середині голубого підвіконня. Так само нечутно розчинила вікно й поволі вибралася в нічну глибочінь. Найголовніше завдання виконано: мати знову нічого не почула, а про бабусь і казати годі: з їхнім слухом хіба брехунця, увімкненого на повну гучність, до вух прикладати.

      Хутко шмигнула повз хату, проминула подвір’я, вийшла на асфальтову дорогу, яка вела прямісінько до кладовища. Два з половиною кілометри закохана