Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

і ті наче тонуть у нім – у нім і в прозоро-синявій мряці, що сповиває цілий ряд гір.

      Далеко-широко розляглася глибока тишина, і все те: краєвид, місяць, мряки і місячне матове сяйво – пригадують собою дивні казки, переповнені смутком, щастям, сльозами, усміхом, пристрасною любов'ю, не відповідною до нинішніх часів.

      В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мій погляд.

      Я мов олицетворений сум. Моєму сирітству нема пари. Болем прорита душа проливає сльози, а очі, сухі, широко отворені, їли би той вид, що бачать. Я понесла би її, куди б і не зайшла, оцю батьківщину мою, гори мої, смерекові великани мої, їх красу і силу та могутню поезію їх. Вони одні не цуралися сироти, кормили її спрагнену душу своєю тихою німою красою, виплекали своєю вдачею характер у мені, нап'ятнували його своїм сумовито-тужливим п'ятном, тому я їх дитина…

      А відтепер вже не буду їх бачити. Не почую ніколи поважного шемрання бору, сміху гірських потоків, що спішать буйно-свавільною ходою кудись далеко в незнані сторони, не підслухаю тихої розмови прастарих дерев, не буду любуватися ростом молодих, всього того вже не побачу ні в свято, ні в будні – ніколи, ніколи!

      . . .….

* * *

      Я сиділа вечором при отворенім вікні в кімнаті панни Марії, сперши голову в руки, і дивилася тупо в городу перед себе, втомлена, сплакана. Саме перед хвилею повернула я з кладовища, де прощалася з бабунею і посадила якісь цвіти. Вже ніхто не загляне до неї, не обполе могили, вузенька стежечка до неї заросте густою травицею, а на широкім могильнім камені будуть вигріватися в ясних жарких днях холодні ящірки…

      Так думала я і не могла вже плакати.

      З-поміж дерев і корчів просунулася якась постать і звернулася до мого вікна; то був вуйко.

      – Ти покидаєш нас, Наталонько! – промовив дрижачим, здавленим голосом. – Я цього не перенесу! Ото діждалася в мене раю зозуленька одинокої моєї сестри! – І, отворивши широко рамена, пригорнув мене до грудей і розплакався.

      – Останься, останься!

      – Не можу, вуєчку!

      – Сиротино ти моя бідна!

      – Годі, вуйку!

      – Коли б покійна бабуня те знала, обернулась би в гробі! – хлипав крізь сльози.

      – Вона й так обернулась би, якби знала, яка я безталанна.

      – Подумай, що ти йдеш між чужі люди!

      – Я не йду просити милостині.

      – Це на одно виходить.

      – Я йду, щоб стати собі ціллю, вуйку!

      – Мрії, моя рибко!

      – Ні, правда, батеньку!

      – Розбурхана уява, дитинко! – говорив, притискаючи мене раз по раз до себе.

      – Свідома воля!

      – О Боже, Боже! – зойкнув він.

      – Слава Богу, батеньку, не побивайтеся!..

      – Ти не знаєш, що це значить іти між чужі люди, – сказав по хвилі.

      – Чи я тут дома не жила між чужими людьми? – відповіла я. – А до того, я не хочу вже до тих належати, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя.

      Опісля просила я його, щоб задержав мене в пам'яті, любив і