Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

намігся взяти хлопця. «Воно, – казав, – мені ближче, як тобі. Врешті ти кажеш, що не зробиш з нього пана, лише ґазду; ну, а мені, може, Бог допоможе вивести його на щось ліпше, як на простого ґазду». Той собі, а цей собі! Брат музиканта, розказують, був тоді дуже лютий. «Тобі, – каже, – сиротинського гроша забажається, що йому панотець оставив, а не дитини. Тебе цілий повіт знає, який ти захланний! Ти виховаєш його так, що він буде своєї родини соромитися, що буде так само кров з мужиків ссати, як ти і тобі подібні. А я не так хотів його повести. Та нехай діється Божа воля! Час покаже, хто мав ліпші наміри, чи я, простий селянин, чи ти». Розлютився та й від'їхав. А надлісничий взяв справді хлопця до себе, виховував, посилав до школи…

      – А той що?

      – Мужик той? Бог його знає що. І не приїздив більше, й не питав. От дурний мужик, хотів щось перед світом показати. Стара попадя теж не хотіла йому дитини дати, тому що відразу сказав, що не випровадить хлопця в пани. Казала, що не дасть дитини своєї доньки на пастуха. От таке-то, люба пані професорова. Ціла комедія!

      – Ну, це вже правда, – обізвалася тітка, – що це дуже поетична легенда.

      – Але видите! – почала знов по хвилі вдовиця. – Мені все здається, що вони, ніби надлісничий і Орядин, не дуже-то любляться. Через цілий час, як Орядин пробував на Мораві, не приїздив ані раз його відвідати. Впрочім, це знаєте й самі, бо живете з ними в сусідстві і як одна родина.

      – Та ні, не приїжджав! Це вже може бути, що не любляться. Надлісничий і Зоня майже ніколи про нього й не згадували. Лише стара гувернантка розпадається над ним, – розповідала якось ще давніше Зоня. Я цілу тоту панну Марію, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава пані. З тими її «нервами»… їй-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на місці Маєвського, я була би їй вже давно за всю тоту її науку подякувала!

      – А ви ніби як думаєте, люба пані професорова, що надлісничий як, буде її вічно в себе держати? – відповіла вдовиця. – Він мав навіть десь казати, що скоро лише доньку заміж віддасть, то зараз жениться вдруге. Пощо ж йому тоді старого толуба дома держати та пусто й дурно годувати? Нині на світі гірко жити, а вона й так не займається дома ніякою роботою. От заложить той цвікер[16] на ніс, прижмурить очі та й зігнеться то над одним столом, то над другим, а там часом ніби й до пекарні загляне. Справжнім господарством займається Зоня сама.

      – Ну, так до чого ж йому гувернантка? – спитала тітка.

      – Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби ніби якась старша женщина дома була. Уже чого він для Зоні не зробить, не стерпить, – так її любить, що Боже! Але бо й є за що! Вона жвава й розумна дівчина; мабуть, скоро навинеться їй жених.

      – Авжеж! – Тут тітка зітхнула.

      – Тоді нехай панна Марія йде до свого любимця, – докинула вдовиця.

      – Та так! Бо й куди ж їй подітися? Хто візьме на службу стару гувернантку? А він, як чую, й так хоче вийти на великого пана. Чую: хоче бути адвокатом. Чи ви не замітили, пані, як він гордо голову носить?

      – О, гордо, гордо! Він знає, що є гладкий хлопець.

      – Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось

16

Цвікер – пенсне.