Іван Драч. Михайло Загребельний

Дивився на слідчих і згадував скаженого Мамчура з Теліжинців. Він знав: коли співають солов'ї, їх дуже легко ловити. Він хапав співаючих птахів і душив. Згадував університетських мамчурів: «Один наш професор казав: сякий-такий Пастернак написав антирадянський роман «Доктор Живаго». Я негайно кинувся шукати його, але марно». Згадував обличчя, голос, погляди однокурсників, руки однокурсників. Хто Юда? Хто накапав, передав, зрадив, розписав, перекрутив його слова? Такий же, як він, голодний дембель, який до стипендії рахує копійки і, здоровкаючися, ляскає по плечу? Чи типова філологиня, дочка київського номенклатурника, вітання якої супроводжують аромат солодких парфумів і блиск коштовного каміння в сережках та перснях? Що він робить у цьому кабінеті із заґратованою кватиркою?

      Студент Іван Драч не зламався. Він стає членом КПРС, продовжує брати активну участь в університетському житті, подає у видавництво «Молодь» рукопис книги віршів. Чекісти і заздрісники не вгамовуються. Драча за політичні переконання виганяють із денного відділення. Його книжку, як тоді говорили, зарубали, тобто побоялися надрукувати: «…мені сказали, що є один молодий цікавий критик, і найкраще передати книжку йому… Так у моєму житті з'явився Іван Дзюба». Дзюба 1953 року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, мав досвід роботи в редакції журналу «Вітчизна». Тобто гаразд відав, які непрості стосунки й підводні течії панували в літературних колах. Негативний відгук на вірші Драча підписав Нагнибіда, лауреат Сталінської премії. Хоча після 1956 року її перейменували в Державну, все одно медаль початку п'ятдесятих з профілем вождя надавала її володарю право на істину в останній інстанції. Іван Дзюба приймає єдино можливе рішення: звертається до Загребельного, редактора газети «Літературна Україна», протеже голови Спілки письменників України Олеся Гончара і зятя друга голови Ради Міністрів України Володимира Щербицького. Мій батько «…взяв вірші додому… читав тоді вночі в своїй книжками запханій до самої стелі кімнаті на вулиці Мечникова, і вже не було ні кімнати, ні стін, ні стелі, ні книжок, а тільки глухий вітер з далеких світів гув наді мною, і таємничі шепоти розлунювалися в просторах, і велетенські крила (архангельські чи демонові) шелестіли у височинах, і сліпучо-барвисті сни Врубеля, його марення, його муки, його покаяння, і незмірно далекий Сковорода, що ціпком своєї тривоги пробує наш окаянний світ…». На ранок заввідділом літератури «ЛУ» Анатолій Боженко отримав указівку редактора: «В номер». Фотографію автора не знайшли, довелося обмежитися малюнком редакційного художника Костюченка.

      Феєрична трагедія «Ніж у сонці» з передмовою Івана Дзюби побачила світ 18 серпня 1961 року. Бомба! Фурор! Навіть ерудит Максим Рильський у статті «Батьки і діти» визнав, що не все зрозумів у поемі: «…що воно в біса за «сива печаль Козерога»?» Сучасникам не легше. Відкриваю книгу Івана Драча «Сивим конем» (2011). Знаходжу три вірші з дивними назвами: «Сивим конем», «Сивими