Іван Драч. Михайло Загребельний

футболом, волейболом, бігом, шахами. Я з Іваном Федоровичем сів за дошку один і останній раз у житті. Уже в дебюті відчув себе Остапом Бендером у Васюках.

      Радянський школяр долав три ступені дорослішання: жовтеня, піонер, комсомолець: «Моя двоюрідна сестра була піонервожатою в школі та зробила мене головою ради загону. Я сповнився почуттям влади, але мене не слухали хлопці та дівчата. Тоді пішов до свого дядька (він був матросом, як і мій батько) й кажу: «Дядьку Фока, мені треба керувати загоном, а мене ніхто не слухає». Він мені: «Іване, ти подивись у дзеркало, чи є в тебе чорне піднебіння в роті». Я запитую: «А до чого тут чорне піднебіння?» Дядько каже: «В нас, моряків, так було: ходив капітан і вибирав, у кого чорне піднебіння – то боцманом робили. Якщо в тебе немає чорного піднебіння, то нічого з владою не вийде…» Прийшов додому, взяв дзеркало й довго роздивлявся – немає нічого. Я гірко плакав. Так оця відсутність чорного піднебіння досі дається взнаки».

      Десь 1950 року відкрив книжку раннього Тичини: «І зробила вона мене тим, ким я став сьогодні».

      Приблизно в 5-му чи 6-му класі порадувала вчителька української мови і літератури Ганна Ісаківна. Відзначила твори Івана. Прорікла йому літературне майбутнє. Школяр не зразу погодився. Від книги його вже тоді неможливо було відірвати. Але спочатку життєві плани мінялися під враженням від щойно прочитаного. Коли уявляв себе в картузі капітана далекого плавання. Коли, як у Драйзера, фінансистом. Інший учитель, Іван Єфремович, лишив прикрий спогад. На уроці напередодні Великодня викликав до дошки. І присоромив на очах однокласників за червоні пучки пальців. Хіба годиться комсомольцю, голові учнівського комітету крашанки фарбувати? Взагалі цей учитель подобався дітям. І ще він іноді вірші писав до шкільної газети. Іван ризикнув і собі спробувати. Та потім вирішив піти далі свого наставника. У 1951 році, 8 травня Іван займався улюбленою справою. Атакує футбольні ворота. От-от ударить по м’ячу. Раптом помічає, що хлопці на полі зупинились. До них підбігає, вимахуючи районною газетою, Іван Єфремович. Зупинився і, захекуючись, розгорнув сторінку:

      Боротьба за мир усіх єднає,

      «Ми за мир!» – так каже увесь світ.

      Нас ніхто-ніхто на подолає,

      Хай вже скалить зуби Уолл-стріт!

      Іван погляд не може відвести від підпису: «Іван Драч, учень сьомого класу».

      «З того часу, хочу я або не хочу, в політиці знаходжуся або поза нею, в любові або без, а живуть у мені слова – і нікуди від цього не дітися. І Господу Богу більше за все вдячний за те, що я належу слову, а слово належить мені».

      У шкільному віці «…в мені вже існували… і Шевченко, і Леся, і Пушкін, і Лермонтов». Список можна продовжувати: Пушкін, Лермонтов, Достоєвський, Маяковський.

      …І що я думаю тут про життя книжок?

      Мабуть, повинні люди буть на світі,

      Які усе їм віддають до денця,

      Хай навіть божевільними здаються…

(«Старий учитель»)

      У 1979 році в «Слові до друга» (Дмитро Павличко. –