Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861. Группа авторов

не скажу куди, та на ввесь рот свій репетує: «Дужче, дужче! Эх ты, бездельник! Я тебя самаво»… Прийшла якось до брата мого убогая жінка – на чоловіка жаліться, вклонилась, взяла благословення та й каже: «Батюшечко, серце, отець духовний! Змилосердіться надо мною, що я така нещасна, дайте пораду. Чоловік мене не злюбив вже годів з п’ять: попереду, було; все б’є, потім од миски одігнав, далі зовсім з хати вигнав, а тепер вже комору розкидає, щоб не було мені де й голову прихилить, в мене ж діточок п’ятірко од його-таки, хліба дастьбі, зодягнуться нічим. Заступіться, батюшечко, сердце, голубчику»! Розпитався брат мій ще трохи, та й каже: «Піди ж ти, голубко, до станового та попроси і його, та що він тобі скаже, тоді вже прийдеш до мене». – «Нехай мене Бог сохранить од того стану! Я ще зроду там не була», – сказала і трохи не заплакала. – «Не бійся, – каже їй брат, – хіба ти худе що зробила… іди; от і становий по двору ходить». Пішла та зараз і прибігла назад: побіліла, виду на її нема і труситься, неначе од пропасниці. «Що тобі таке?» – питає її брат. – «Оце! – насилу промовила і тяжко зітхнула, – і не стямилась, поки й до вас прибігла. Приходжу до його, вклонилась та й стала казать: ваше благородіє! така й така річ… А він, пробачайте, поганець, як крикнув, як затупотів ногами та почав нівечити мене словами, то я не знала вже, як і втікать од його. Нехай він западеться – той стан. Зроду-звіку не піду туди». Пораяв брат і сам, як міг, а мені й досі жаль тої жінки. Отаке-то! А то знов писарець невірний вилізе на «балкон» та звідтіль соцьких перекликає, та лає так скверно, що аж слухать сумно. Підошви не варт, а коверзує. Горе, та й годі!

      Що б іще Вам сказать? Недавно наша духовна цензура благословила напечатать одну проповідь Філарета, що архієреєм в Чернігові. (Оцей самий Філарет недавно забрав з нашої консисторської архіви деякі бумаги, а деякі прислав в нашу архіву. Треба подивиться, може, що й ласеньке є. Я хочу написать до його, щоб він прислав з Глуховського монастиря Мельхиседекові бумаги. Філарет – розумний чоловік, тілько біда, що кацап, хоч і трудящий). Проповідь написана була по-кацапськи, бо Філарет і слова не втне по-нашому; так найшовся, бачте, священик, що переіначив ту проповідь. Воно так неначе й по-нашому, але зовсім по-кацапськи. В цензурі, щоб Ви знали, всі кацапи; от питаю я того, що благословив печатать: «Чи ви розібрали, що там написано?» – «Как же-с! – сказав він мені, – там все почти слова русские!» – Кумедія, та й годі!

      Дописався до краю; тепер хоть і прощайте! Бувайте ж здорові! Щасти Вам Боже, де ви лицем повернетесь.

      Ваш земляк Феофан Лебединець.

      Чи скоро одчинять вашу «Хату»? Напишіть, будьте ласкаві. Якщо в нас тісно буде, то й до Вас – з чим Бог пошле. Думаю ще розказувать дещо. До Межиріча тепер не доїхав; Нехай іншим часом. В Умань писав два рази, та й досі нема нічого. З нового року, здається, будем печатать Мельхиседека і за Кушніра напечатаємо. Викохав я собі сина – журналом називають. Сам його на світ породив, без попа ймення дав і хрестив, кумів не бравши.