Жiнка його мрiї. Олесь Ульяненко

у соковиту м’якоть. Зараз він думав про солодощі, про її руку і про свою руку…

      Нічого особливого, коли воно приходить, – думав він, і зараз нейрони й атоми його пам’яті затарабанили у кістку з неймовірною швидкістю. Йому зробилося незручно, дико незатишно, і вона вловила цей рух, тому притиснулася м’якими губами до його плеча, потім налягла животом і грудьми й лежала так доти, доки він маленькою дитиною не засопів і не бризнув їй у долоню. Вона розмазала це по обличчю і засміялася гортанним голосом з ніжними, трохи переламаними нотками. Неймовірна синя лагуна відкрилася його очам, і він усміхнувся вперше за стільки днів. Живіт у жінки гарячий, здається, можна опекти руку. Але головне було зовсім не це. Зовсім інше його цікавило. Він відчував, як у його ніздрі потекли приємні невидимі запахи. Він заплющив очі і лежав блаженно якусь хвилину, намагаючись зосередити думки, але вони видавалися йому мізерними і полишеними змісту. Навіть саме слово це – «зміст» – віддавало паскудством.

      Затишок, неймовірний затишок лежав на пузатих з куцими пісюнами купідонах, на меблях, навіть здоровенні кімнати, котрі виходили одна з одної, ніяк не лякали його, а навіки поховали, прихистили його від Лади. Пізніше це відчуття почало рости. Вона, ця жінка з одного суцільного шматка плоті, зі світла, тіні, солодких запахів, вигинаючи тонку, наче лозина, спину, пішла високими кімнатами, буденно, не прикриваючи свою наготу, і видавалася зовсім з його світу, наче реальна гра атомів водню, нейронів, солодкого відчуття, яке буває тільки в молодості, і від цієї глибини ми найбільше тікаємо в молодості, – так він вирішив, проводжаючи її поглядом. А потім він підвівся і глянув на чорні кулі ліхтарів, на лисий зимовий пагорб, і коли повернув голову, то вона сиділа, підмостивши під себе ноги по-турецькому, і розривала блискучу упаковку цукерок. Він подумав: і найшла ж, трясця її матері.

      Вона розгризала цукерки білими міцними зубами. У непроникній тиші начинка з лікеру і малини чвиркала на її рожевого язика, і жінка вправно закидала її до рота. Тут-то його щось розсердило. Можливо, причина полягала в тому, що він стояв голий з обвислими, білими, як у пельменя, боками посеред блискучого паркету, задницею до дзеркала, і мав смішний вигляд, а може, у тому, що його булки тремтіли, навіть коли він не рухався, а хронічний геморой пошпигував у кишці. Це перше, що він почав відчувати. Далі було гірше: він почув запахи шоколаду, начинки і її білей. Його знудило. І як уже сказано, трохи роздратувало. Потім він подумав: краще б вона навалила під собою купу. І смерділа, як остання шльондра.

      Отак по-дурному стояти і дивитися на голу і красиву жінку, як вона не звертає на нього уваги і наминає цукерки. Просто собі отак. Вона поглинала цукерки зі швидкістю машини. Закінчила й облизала один за одним пальці. Усміхнулася кудись убік і, не прикриваючи наготи, пішла знову високими кімнатами. Звісно, подумав він, вона тут усе знає. Може, вона з Ладою тут, у його домі, виробляла таке, хе-хе, і очі в нього жваво