Квiти Содому. Олесь Ульяненко

бєцалка. І вона досить по-дорослому давала поради:

      – Пісяй повільно. Чуєш? Повільно…

      Макса підкинуло.

      – Е, виблядки, чим ви це в хуя займаєтеся?! – закричав Макс.

      Можу вас запевнити, кожний, хто бачив Макса, навряд чи захотів би його поцілувати. Всі троє зупинилися. Наша дамочка зорієнтувалася і натягла штани. З усього видно, що вона нас не пам'ятала або пам'ять їй повідбивало зовсім. Макс і я стояли і нічого не робили. Тільки стояли, дивилися на запінену сімейку. Нарешті жінка цього підара видала:

      – Льоша, іди викликай міліцію. – Спокійно так сказала, наче попросилася похєзати, ну, ви розумієте, трохи з нетерплячкою, трохи із задоволенням. Я відразу, з першого погляду просік, що за одна ця сімейка. Кодло відморозків. Еге ж, тільки Макс повільно крутив кеглями. Піт ліз Максу в очі, а він уже потягнувся до куртки, і я знав, чим це може закінчитися.

      Макс витяг пачку цигарок, точно Клінт Іствуд, закурив, але отримав по писку від очкарика. Це, напевне, вирішило все. Дівка сиділа у кутку, притиснувши коліна до підборіддя. Половина обличчя у неї заплила. Дівуля цокала зубами, наче трамвайним компостером. Я витяг люгер. Ця компашка, видно, погано розбиралася в людях.

      – Ану завалили в кімнату! – заверещав Макс. Старого він огрів по горбу, той тільки вякнув і на чотирьох поповз до кімнати, матушку ухопив за патли, а мале щеня щирило криві зуби, дряпалося і кусалося. Макс прихопив байстрюченя за ногу і поволік до їхнього попелища. Про дівулю Тоцького ми забули. А мене, чесно кажучи, перелякав чорний квадрат дверей. Такий був на Червоноармійській, де ми з Максом чмурили биків, пили пиво і курили ґандж. Ми сиділи обнявшись, ригали крізь зуби, щоб чого доброго не показати, що ми не круті пацани. Макс тоді проламав черепа якомусь лоху. І так ми познайомилися з Мамою, бо нагрянула мусорня і нас загребли в мавпятник. А там Мама походжала в розкішній шкірянці. Писок бультер'єра. Червонопика, з одним оком. Глянула на мене і сказала: «Цей мій!». Мене виволікли за патли, а Макс завив скотиною. А я у відповідь: «Без Макса – нікуди!». Так ми стали працювати на Маму. Як тоді, так і зараз я глянув на вухо, м'ясисте і широке, з рудим жорстким волоссям, що стирчало урізнобіч, мов японська ікебана. Вухо Макса мене дратувало. Повторюся – як тоді, так і зараз. Зараз це вухо дратувало мене ще більше, – я майже вирахував, як провидець, де я його грохну. А що це неминуче, сумніву не було ніякого. Лише розібратися в часі.

      Отож я стояв перед дверима і таки дочекався знову на Макса. Ми сіли на порозі, обличчям до дверей Тоцького. Наскільки я зрозумів, у цій рожевій халупі була лише їхня квартира і квартира Тоцького. Не виключено, що Тоцький уподобував це гаденя. На інших у нього не стояло, принаймні так говорила Мама. Але думки у мене зав'язли у чомусь липкому. Я навіть помацав пальцями голову, і свою, і Макса. Ми закурили, а Макс натягнув на голову ковпак санта-клауса.

      – Ти поняв? – почав говорити Макс, оглядаючи коридор і кралю, що затиснулася у кутку.

      – Ти знову хочеш її віддерти, – спробував я налагодити контакт.

      – Нє-а, – відповів Макс. – Тут нічого не чути. – І він уже зібрався йти, як мене несподівано прорвало.

      – Макс, а ти пам'ятаєш, як ми хотіли пограбувати банк?

      – Ну