Пустоцвiт. Тимур Литовченко

мати померла, батьком же моїм був монастирський опалювач Микола Теплов, який хотів віднести мене, немовля, до своєї родички Гафії, у дорозі на нас напали вовки, ми дивом вижили, а тіточка Гафія…

      Його зупинив чи то слабкий сміх, чи сухий кашель старого ченця. Про всяк випадок Григорій потягнувся до глечика з відваром, однак отець Феодор тільки рукою махнув і продовжив:

      – Ні, Гришутко, це неправда. Це все я вигадав тієї ж ночі, коли тебе принесли в нашу обитель. А на ранок повідав вигадану історію ченцям, щоб вони розповідали всім, хто спитає, те саме. Правду ж знають лише троє людей на всьому світі: я, Гафія та Никодим.

      – Мовчальник?..

      – Саме так: для того, щоб цей дурний боягуз раптом не пробовкнувся, я незабаром підмовив архімандрита накласти на Никодима за якусь провину обітницю довічного мовчання. Як бачиш, він хоч і дурень, а даного Господові слова не порушив.

      Старий чернець посміхнувся. Григорій же запитав наполегливо:

      – Тоді хто ж я такий? Може, зовсім і не син опалювача?

      – Ні, Гришутко, ця людина не батько тобі.

      – Он як?.. То може, я й не сирота зовсім?

      – Сирота.

      – Що ж тоді?! У мене що, хвіст або ратички з ріжками були?

      – Ні, Гришутко, набагато, набагато гірше…

      – Що іще може бути гірше?! Без роду й племені…

      – А от і ні! Ні, Гришутко, зовсім ти не безрідний…

      Погляд Теплова був настільки красномовним, що хворий зітхнув:

      – Буває, що приналежність до того або іншого знатного роду – це гірше, ніж походження від самого нечистого…

      Отець Феодор зайшовся моторошним кашлем. Григорій хутко подав залишки відвару, хворий жадібно надпив, якийсь час відлежувався, потім мовив:

      – Послухай, от ти вчився спершу у Феофана Прокоповича, потім за кордоном… А ким би хотів стати в майбутньому?

      – Є в мене мрія: найбільше у світі хочеться стати вченим. Вивчати рослини – це так цікаво! А також хімія…

      – А ще?

      – А потім… мабуть, хотів би управляти школою. Може, насаджувати освіту, як Феофан Прокопович, якому ти рекомендував мене в учні, пам'ятаєш?..

      – Ще б пак, – кивнув отець Феодор, але одразу додав: – І все-таки, Гришутко, мені чомусь уявляється, що ти не до кінця відвертий зі мною навіть у момент, коли я перебуваю на смертному одрі.

      – Та як можна!.. – обурився Теплов, однак хворий владним жестом змусив його замовкнути й запитав наполегливо:

      – А от сенатором ти хіба не хотів би стати? Або в колегії якійсь засідати, державними справами займатися…

      – Я відвертий з тобою, отче. Але недарма говорять: кожному своє місце!.. Я ніколи не думав ні про сенат, ані про колегії. За кордоном незмінно був першим у навчанні, а тут я людина без роду й племені, син опалювача Теплова…

      – Забудь ти про це, зрештою! – мовив чернець роздратовано. – І якщо вже говорити про «місце» для таких, як ти…

      – Тоді хто ж я такий?!

      – Добре, зараз довідаєшся. Негайно.

      І чернець почав свою розповідь:

      – Одною