Вікторія регія. Андрій Дурунда

чув. В мої долоні камінні його привела безвихідь. Діватися йому просто було нікуди, хіба прямо в Латорицю, в каміння гостре головою. З Марусею і трьома синами жив у попівській комірчині. Доглядали корови, коні, свині, вівці, дивилися за садом і будинком слуги Божого. За це обіцяв їм дати клапоть гарної земельки.

      З усіх сил старався Василь: ось-ось строк наділу повинен був надійти.

      Аж раптом… Це було пізно ввечері. Залетів піп у комірку – черлений, ящірячі очі огнем палають:

      – Забирайся, вонячий свинарю, з мого двору! І жону твою вошиву, і свинарчат я видіти туйки не хочу! Геть, геть! – верещав осатанілий панотець, безжально викидуючи в ніч пожитки.

      Дивився на те могутній Голодняк важко дихаючи. Мовби душу з нього виривали.

      «За що? Про що? Чому?… Боже в небесах, ци ти видиш, ци ти чуєш, що робить твій слуга? Мовчиш, Боже, мовчиш… Мовчати – легко…»

      Я чула, в чім річ.

      Валицький був уже посеред літа, а його дружина Єленька ще по-весняному цвіла. Він тремтів над нею, як осиковий лист. Чийсь злий язик нашептав попу, що Голодняк, слуга, нібито з Єленькою…

      Священнику цього було досить, аби розправитися з Василем.

      Хто посміє супроти попа піти? Коли за ним – і староста Юрина косоокий, і крамар Мошкович, і суди всякі… Е, що рахувати: не тягатися ж бідареві з священником, не доводити свою правоту. Та й яка правота? Марш геть – ось твоя правота.

      Заночували в сусідів, бо рідні в селі – ні в нього, ні в Марусі, а другого дня…

      Пізня осінь плакала наді мною, і сльози з височини падали колючі й студені. Я звикла до них за тисячі осеней. Але такої печальної днини моє лице раптом щось гаряче обпекло.

      Стрепенулась я, розплющила очі – і ледь не скрикнула від несподіванки: на камені-кругляку сидів чоловік років тридцяти, здавивши голову долонями. З його сірих очей котилися сльозини. Я всього набачилася: плачу зір і звірів, трав і вітрів, але щоб чоловік… То вже згодом гора Ясениця, яка найближче до мене, розповіла все.

      Старий священник Валицький кохав свою дружину понад усе на білім світі… Навіть ночами деколи тихо виходив надвір і ставав з сокирою під її вікно, за кущем: чи не крастиметься хтось до неї? Здурів із ревнощів, казали люди.

      Я завжди заздрила Ясениці: з висоти усе видно.

      Неподалік – Василева дружина з дітьми. Вона була ніби безумна.

      Щось хруснуло в тиші. Зціпив зуби Голодняк піднявся. Суворий, аж чорний.

      – Ну, Марусьо, се земля – нічийна. Відси нас ніхто не вижене. Туйки і почнеме нове життя.

      Глянула на чоловіка тихо і безнадійно, потім на пустир, далі – за річку Латорицю, де в гурті стояли хати. А вода шуміла, мовби сміялася: ба як ви будете мене переходити, як до вас люди йтимуть?

      Кладку зробите? Та я її першої ж зливи знесу.

      А я зраділа, що комусь стала потрібна, і виставила Голодняку кращі камені свої. Бери даром, зводь фундамент, стіни. І тобі користь, і мені легше стане. Не лишай мене. Бо так важко без гомону людського, без життя, особливо ж у довгі зими.

      Кажуть – земля