Поклик пращурів. Джек Лондон

відтягував, і Бак звалився переможений, майже непритомний.

      – А він, я вам скажу, мастак собак приборкувати, – захоплено вигукнув один з чоловіків, які сиділи на мурі.

      – Ліпше кеюзів[1] об’їжджати коли завгодно й у неділю двічі, – відповів візник, залізши на фургон і смикнувши віжки.

      До Бака повернулися відчуття, але не сила. Він лежав там, де й упав, спостерігаючи за чоловіком у червоному светрі.

      – «Відгукується на ім’я Бак», – заговорив сам до себе чоловік, читаючи лист шинкаря, котрий сповіщав про ящик та його вміст. – Що ж, Баку, хлопчику мій, – продовжив привітним голосом, – невеличку прочуханку ти отримав, і нам з тобою краще на цьому й закінчити. Ти своє місце тепер знаєш, і я своє теж. Будеш добре поводитися, й усе йтиме, як по маслу. Будеш поганим – я тебе на порох зітру. Зрозумів?

      Говорячи, він безстрашно погладжував голову, яку так безжалісно потовк, і хоча від цього дотику шерсть Бака мимоволі стала дибки, він не запротестував. Коли чоловік приніс йому води, пес жадібно її випив, а потім шматок за шматком брав з його рук сире м’ясо.

      Його перемогли, і він це розумів; але його не зламали. Собака раз і назавжди зрозумів, що не має шансів проти людини з кийком. Засвоїв цей урок і ніколи його не забуде. Кийок став для нього відкриттям, ознайомленням із царством первісного закону, який пес швидко засвоїв. Дійсність набирала жорстокішого вигляду; він зустрів її безстрашно, з усією хитрістю, що прокинулась у його єстві. Дні минали, привозили інших собак, у ящиках і на мотузках, одні покірно слухались, інші лютували й ревіли, як колись він; Бак бачив, як вони, усі без винятку, змирялися з владою чоловіка у червоному светрі. Знову і знову дивлячись на кожну жорстоку виставу, пес засвоював урок: чоловік з кийком – законодавець, хазяїн, якому треба підкорятись, але не конче прагнути його довіри. Останнього Бакові не можна було поставити на карб; а тим часом він бачив переможених собак, які підлещувалися до цього чоловіка, махали хвостами, лизали йому руку. Бачив і собаку, який не став ані підлещуватись, ані підкорятись, тому зрештою був убитий у боротьбі за владу.

      Час од часу приходили люди, незнайомці, які збуджено розмовляли і по-всякому підлабузнювалися до чоловіка у червоному светрі. Й щоразу, віддаючи гроші, забирали зі собою одного-двох собак. Бак запитував себе, куди вони йдуть, адже ті ніколи не повертались; але над ним нависав страх перед майбутнім, і він тішився щоразу, коли бачив, що його не обирали.

      І все ж зрештою настав його час: у вигляді зморшкуватого чоловічка, який сперечався ламаною англійською та сипав дивними й незвичайними вигуками, яких Бак не міг зрозуміти.

      – Чорт забирай! – вигукнув той, коли його очі побачили Бака. – То собака-головоріз! Га? Скільки?

      – Три сотні й одразу, – вмить відповів чоловік у червоному светрі. – Раз це урядові гроші, то й копняка тобі за такі витрати не дадуть, еге ж, Перро?

      Перро посміхнувся. З огляду на те, що вартість собак злетіла до небес через незвичний

1

Кеюз (cayuse) – індіанський поні. (Тут і далі прим. перекл.)