Поклик пращурів. Джек Лондон

безсило обвислу губу. Гел – молодик років дев’ятнадцяти або двадцяти, з великим револьвером «кольт» та мисливським ножем, прикріпленим до ременя, напханого набоями. Цей пояс був найпомітнішою його річчю. Він рекламував незрілість Гела – незрілість справжню і невимовну. Обидва чоловіки були явно не на своєму місці, й чому вони вирушили за пригодами на Північ, залишалося таємницею поза людським розумінням.

      Бак почув, як вони торгуються, побачив, як чоловік передав гроші урядовому аґентові, та зрозумів, що шотландець-метис і погоничі поштового потяга йдуть із його життя услід за Перро, Франсуа й іншими, які пішли раніше. Коли Бак разом із друзями прибув до табору нових власників, то побачив, що там панують безлад і бруд, намет наполовину натягнутий, а посуд немитий; також він уздрів жінку. Чоловіки звали її Мерседес. Вона була дружиною Чарльза та сестрою Гела – мила сімейна вечірка.

      Бак боязко спостерігав за ними, коли вони взялися розбирати намет і завантажувати нарти. Усі троє витрачали багато зусиль, але не мали жодної практичності. Тент скрутили у незграбний згорток, утричі більший, аніж мав бути. Бляшаний посуд запакували немитим. Мерседес постійно метушилася перед чоловіками і раз у раз пхалася з протестами та порадами. Коли вони поклали мішок з одягом у передню частину нарт, сказала, що його слід перемістити назад; а коли перенесли його назад і накрили парою інших тюків, Мерседес виявила забуті речі, які конче треба було покласти на місце цього самого мішка, і довелося знову розвантажувати.

      Із сусіднього намету вийшли троє чоловіків і спостерігали за ними, посміхаючись та підморгуючи один одному.

      – Чималенький у вас вантаж, – сказав один з них, – не мені вам казати, але на вашому місці я б не віз із собою той намет.

      – Нечувано! – вигукнула Мерседес, перелякано і ґраційно піднявши руки. – Та як зможу обійтися без намету?

      – Тепер весна, і холоднішої погоди не буде, – відповів чоловік.

      Вона заперечливо рішуче похитала головою, і Чарльз та Гел поклали останній непотріб на вершину величезної гори багажу.

      – Думаєте, вони поїдуть? – запитав один із чоловіків.

      – Чому б і ні? – різкувато відповів Чарльз.

      – О, все гаразд, – поспішив заспокійливо сказати чоловік. – Це просто цікавість, от і все. Здається, нагорі трохи забагато ваги.

      Чарльз відвернувся і став затягувати ремені, як тільки міг, тобто зовсім погано.

      – І, звичайно, собаки зможуть увесь день мчати з отакою штуковиною, – заявив другий чоловік.

      – Безумовно, – сказав із крижаною ввічливістю Гел, тримаючи в одній руці жердину, а іншою розмахуючи батогом. – Уперед! – крикнув. – Уперед!

      Собаки рвонулися, натягнувши шлеї, на кілька секунд напружились, а потім розслабилися. Вони не могли зрушити нарти з місця.

      – Ліниві звірюки, я їм покажу! – закричав Гел, готуючись уперіщити батогом.

      Але втрутилася Мерседес.

      – О, Геле,