Героїчні канікули. Александр Гаврош

заночуєте в мене. А далі буде видно! – безапеляційно прорік Сергій Коваль і припаркувався у дворі довгого п’ятиповерхового будинку, який зовсім не нагадував радянські.

      – Угорці будували, – кивнув він на будівлю. – Радянський Союз їм газ постачав, а вони за це дещо звели у нашому краї. В Ужгороді, наприклад, збудували найбільший в області готель «Закарпаття» на дванадцять поверхів.

      Квартира пана Коваля виявилася просторою та зручною. Нам відвели задню кімнату, яка була непрохідною. А тим часом господарка накрила стіл у вітальні, в якій виділялася велика книжкова шафа, комп’ютер на кутовому столику та стіна, увішана родинними фотографіями. Обидві доньки подружжя Ковалів мешкали в Ужгороді, тож на пенсії батьки опинилися на самоті і вже довгенько розмірковували про переїзд до обласного центру. Стримувала їх поки що відсутність житла на новому місці.

      Ми посідали у червоні фотелі за журнальний столик, на якому вже парували кнедлики зі свинячими реберцями і тушкованою капустою. Коли господар, або, як тут кажуть, ґазда, налив у чарочки закарпатського коньяку, дід підвівся, аби виголосити тост:

      – Дорогий друже Сергію! Якби ти знав, як мені приємно знову відчути рідне повітря! Я дякую долі за те, що колись звела мене з тобою, і вже тридцять років ми приятелюємо. Здається, то був 1987 рік, коли ми вперше зустрілися у Хустській школі-інтернаті…

      – Так, ви шукали історика, який збирає матеріали з Карпатської України. Тоді ця тема ще була під забороною, і ми розмовляли в шкільному коридорі майже пошепки. Але досить балачок! Сегединський стигне! – перервав гостя господар, який нітився, коли його хвалили.

      Після випитої чарки вони загомоніли значно жвавіше, зовсім забувши про нас із господинею. Сергій Коваль, попри те, що не корінний закарпатець, був відомим краєзнавцем. Друкувався в часописах, виступав на конференціях, хоча вийшов на пенсію як звичайний учитель історії. Обирався навіть міським депутатом.

      Дідусь його розшукав, аби довідатися про свого батька, про якого знав тільки, що той загинув під час наступу угорців у березні 1939 року. Мати починала схлипувати і витирати сльози, коли про це згадувала. Смерть нареченого стала для неї глибокою травмою. Єдине розповіла, що той був студентом. І син, нівроку, вдався у нього.

      – Ви приїхали дуже вчасно! – гув басом історик, розпашілий від коньяку. – Адже у нас якраз розпочинаються святкування ювілею Карпатської України. У музеї відкривається нова експозиція, на будівлі гімназії встановлюють меморіальну дошку, а в театрі – прем’єра вистави про січовиків.

      – Оце пофортунило! – зрадів дід. – Ти диви, онучку, яку ми матимемо культурну програму! Це ж треба, як я вгадав із поїздкою! Як мед, то ще й ложкою!

      А я тим часом вже заліз в Інтернет і з’ясовував для себе подробиці історичного феномена під назвою «Карпатська Україна». Гм… Отже… Незалежна українська держава, створена на території колишньої Чехословаччини. Спочатку існувала як автономія у Чехословацькій