Героїчні канікули. Александр Гаврош

родинного дерева. Тато мені про це іноді згадує, коли часом перебере на черговій презентації в музеї і завалить додому в ностальгійному настрої.

      – Який ти в нас мудрагель! – задоволено посміхнувся дідусь і, відщипнуши крихту булочки, пожував. – Свого батька я ні разу не бачив. Бо я народився, коли його вже поховали.

      – То ми їдемо на його могилу? – схопився я на рівні. – Герої не вмирають! Слава нації! Смерть ворогам!

      – Ні, не на могилу, – старий одразу спохмурнів. – На жаль, я не знаю, де він похований. Навіть, соромно зізнатися, не відаю, ким він був? Який із себе? Чим займався?

      – Ти якийсь геть темний… Він хіба не одружився з твоєю мамою?

      – У тому-то й річ. Вони тільки планували побратися. Не знали навіть про вагітність.

      – О, це вже я десь бачив в якомусь мексиканському серіалі! Як тобі не соромно дурити дитину?

      – Життя таке складне, що й чорт ногу звихне! Це тільки у кіно завжди гепі-енд. Усі ми – недосконалі. І ти, і я… Аби здоров’я, а гріхи будуть!

      – То ти справді нічого не знаєш про свого тата? – у мене закляк мозок. – Але ж це тупо! Чому ж ти не розкопав про нього всю інформацію? Ти ж стільки років газетярем працював! Давай заб’ємо одразу в Гугл: «Іван Попадинець». Якого він року народження? – почав я швидко клацати на смартфоні.

      – Попадинець – це мамине прізвище. А батькове вона мені не сказала. Якщо й знала… Отако!..

      – Оце прикол! – аж присів я. – Нічого собі зашифрувалися!

      – Відомо, що він був Іваном, бо так мене записали по батькові у хресному листі.

      – А де вони познайомилися?

      – У Хусті, у 1939 році. В часи Карпатської України. Перед смертю мама зізналася, що була січовичкою. І подарувала мені цю фотку, – дідусь витягнув зі свого записника, який завжди носив із собою, невеличку пожовклу світлину, загорнуту в целофан. На ній були зображені дві усміхнені подружки у січовицьких шапках, що нагадували мазепинки.

      – Ось бабця! – показав я пальцем на вищу дівчину зі світлою косою – у мундирі, що пасував їй до лиця.

      – Вона! – забрав від мене фото дідусь і замріяно на нього подивився. – Красуня яка, а бачиш, особисте життя не склалося. Заміж так і не вийшла. Спочатку ставила на ноги мене. А як молодість минула, то вже кому була потрібна з дитиною? Все життя пропрацювала медсестрою у Хустській лікарні. Я кликав її до себе на Київщину, але вона не захотіла. Верховинці – чудні люди: не хочуть міняти свої гори ні на які зваби. Де родились, там і згодились.

      На ці слова якраз повернувся в купе чорнявий чолов’яга з помітним пузцем. Він стягнув через голову чорний светр, пропахлий тютюном, й усміхнувся до мене блискучими темними очима.

      – Що, леґіню? – засяяв в його роті золотий зуб. – Йдемо спатки? До Хуста далеко!

      Він широко позіхнув і незграбно подерся на другу полицю. З його появою в купе рознісся гіркуватий запах пива. Студент сердито глипнув на вусатого сусіда і повернувся обличчям до стіни.

      – Лягай, онучку! – мовив до мене дідик і прошепотів,