Подорожі Лікаря Дуліттлa. На острові. Хью Лофтинг

Котяче М’ясо. – Ви ж знаєте, я часто просив вас узяти мене з собою в подорожі, а ви ні разу не взяли. Ну, а цього разу, знаючи, що вам потрібен ще один чоловік, я подумав, що якщо заховаюся, аж поки корабель не запливе добряче у відкрите море, ви побачите, що я якраз те, що вам потрібно, і залишите мене. Однак я мусив лежати отак скрючившись цілі години за тими мішками, і мій ревматизм розгулявся не на жарт. Я мусив поміняти позу, і, звичайно ж, щойно я витягнув ноги, як нагодився оцей ваш африканський кок і побачив, як вони стирчать. Боже, яка жахлива хитавиця на цьому судні! Як довго вже триває цей шторм? Здається мені, це вологе морське повітря не дуже-то гарне для мого ревматизму.

      – Ні, Меттью, воно справді негарне. Не треба було тобі сюди забиратися. Ти взагалі аж ніяк не пристосований до цього способу життя. Я певен, що тривала подорож тобі б анітрохи не сподобалася. Ми зробимо зупинку в Пензансі і висадимо тебе на берег.

      – Бампо, будь ласка, спустися по сходах до моєї койки, і там у кишені мого халата ти знайдеш кілька мап. Принеси мені ту, що менша, – з помітками синім олівцем нагорі. Я знаю, що Пензанс це десь там ліворуч від нас. Але мені необхідно з’ясувати, які маяки там стоять, перед тим як я зміню курс корабля й спрямую його вздовж берега.

      – Буде зроблено, сер, – відказав Бампо, жваво розвернувся і метнувся до сходів.

      – А потім, Меттью, – продовжив Лікар, – ти зможеш сісти на диліжанс із Пензанса до Бристоля. А звідтам уже не так і далеко до Паддлбі, як тобі відомо. Не забувай приносити в мій дім корм, як завжди, по четвергах, і особливо постарайся не забувати про додаткові порції оселедця для маленьких дитинчат норки.

      Поки ми чекали на мапи, Чі-Чі і я зайнялися запалюванням ламп: зеленої з правого боку корабля, червоної – з лівого і білої – на щоглі.

      Зрештою ми почули, як хтось знову тупає по сходах, і Лікар сказав:

      – А от і Бампо з мапами нарешті.

      Проте, на наше величезне здивування, з’явився не сам-один Бампо, а аж троє людей.

      – Господи-Боже, помилуй нас! Хто це такі? – закричав Джон Дуліттл.

      – Ще двоє нелегальних пасажирів, сер, – відрапортував Бампо, рвучко вийшовши вперед. – Я знайшов їх у вашій каюті, вони ховалися під койкою. Одна жінка і один мужчина, сер. А ось мапи.

      – Ну, це вже занадто, – простогнав Лікар кволим голосом. – Хто вони? Мені не видно їхніх облич у цьому присмерку. Запали сірника, Бампо.

      Ви ніколи не здогадаєтеся, хто б це міг бути. А були це Люк і його дружина. Місіс Люк виглядала нещасною й змученою від морської хвороби.

      Вони пояснили Лікареві, що після того, як стали жити разом у маленькій халупі на болотах, так багато людей приходило відвідати їх (вони чули про знаменитий судовий процес), що життя стало просто нестерпним. Отож вони вирішили втекти з Паддлбі в такий спосіб (тим більше, що грошей, аби зробити це в якийсь інший спосіб, у них однаково не було) і спробувати знайти собі якесь нове місце для життя, де б вони та їхня історія не були так добре відомі. Проте щойно корабель почало хитати,