Сторінка з книги. Наталена Королева

замість стільців, а в розі, трохи нижче, як плита столова, – вугольничок, трьохкутний столик, покритий мережаною хустиною. В звичайні дні на тім вугольничку стоїть карафка з водою чи там попільничка, а в дні святочні – квіти. Щедрий же Вечір – на сіні кутя чи узвар, а на Великдень – мальована тарілка з писанками та крашанками.

      Кілька взірців таких поличок з хати нашої співробітниці тут подаємо. Визерунки на них зроблено випалюванням та помальовано протравами й олійними фарбами.

      Жанна Д’арк

      З приводу 500-ліття спалення Орлеанської Дівчини

      Stat cultrix vigilans pauperis hortuli,

      Annorum tredecim parvula, nit sciens[3],

      – співають в гимні на честь Орлеанської Дівчини.

      І коли вона, тринадцятьохлітнє селянське дівча, нічого не тямлюче поза господарством, полола бур’яни в своєму садочку чи ганяла вівці, – її рідний край переходив трагічні часи. Франція палала в огні, розпадалася в грузи, перетворювалась на руїну. Зрештою: чи була ще тоді Франція?..

      Була розірвана на шмаття між арманяками та бурґундцями, а північну частину та дві великих південних провінції зайняли анґлійці. Зі своїм королем на чолі кидаються вони на останні твердині, котрі ще не склали зброї…

      Відомо, що страшний той анґлійський король зі своїм непереможним військом. Та ж, кажуть, що ще страшніщий його союзник, «свій» запроданець і перекінчик, найлютіщий тепер ворог Франції – герцоґ бурґундський… І яка ж може бути на них рада, коли проводирі стратили розвагу й розум, коли скрізь вирує гризотня на смерть між власними партіями та гуртками, коли нема гидоти, нема такої підлоти, на яку б не пристали для взаємного поборювання ватажки?!

      І валиться все, обертається в руїну. Гине багатий, веселий край. Горить, підпалене ворожою рукою, достигле збіжжя на сільських ланах, а чорний дим пожеж, за яким чорними хмарами тягнуть круки, несе руїну й голод у міста.

      Під королем Франції Карлом VII-м лишається всього кілька провінцій в осередку Краю. Чужі, а ще більше свої глузують з короля, що він нині є лиш «Roi de Bourgis»[4].

      І саме в цей останній, дванадцятий час, коли лицарство, проводирі та мужі бойові падають на дусі й поратунок стає виключеним, 16-літнє селянське дівча, котре раніш не бачило нічого, крім свого рідного села, котре цілком щиро признається про себе архиєпископові Реймському:

      – Я не знаю ні «А», ні «Б», – кидає свою хопту на городі та овець у полі й з’являється перед військовим капітаном Бодрикуром:

      – Я мушу вратувати Францію!

      – Божевільна?! – згірдно поводить раменем капітан. – Женіть-но оту «спасительку Франції» в її село, най пасе далі свої вівці.

      Та вже тепер недовго витримує Жанна в своєму Домремі біля овець. За рік її рішучість доростає свого апоґею. Вона не може більше зволікати, бо нещастя рідного краю вимагає рішучих і одчайдушних кроків.

      Її очі звертаються до Гори Архистратига Михаїла, на якій ще лишилась єдина твердиня, що

3

«Пильно обробляє вона вбогий садочок. Їй вже тринадцять літ, та не має жадного знання (освіти)».

4

Місто в середині Франції.