Вітраж. Наталена Королева

перед богами.

      Але це – нова тема, якої тут я торкатись не буду. Зазначу лише, що життя на тому світі, «на полях блаженних духів» єгиптянин уявляв собі подібним до життя на землі, тільки незрівняно кращим. Там йому повинно було прийти все те, по чому він тужив і чого допоминався на цьому світі. Тобто – там здійснювались усі його земні мрії та ідеали…

      Щоб закінчити цей короткий нарис умов фараонового земного життя, варто буде наприкінці згадати маленьку пригоду, що трапилася з Рамзесом XIII, коли він був іще ерпатром (наслідником престола) і провадив маневри. Ось, – коли Рамзес поспішав зі своїм військом на намічені позиції, на шляху здибались йому посвятні жуки-скарабеї. Цим закривався шлях, бо можна було пройти, тільки розчавивши жуків. Так, принаймні, вирішив штаб жерців. Але ж і обминути їх було неможливо, бо тоді б кольона стратила б точно розрахований час й програла б поле бою. Рамзесова військова частина складалася з чужинців, що не жахалися подушити посвятних тварин. Тому старшини радили Рамзесові не звертати уваги на осторогу жерців та пророків штабу й іти далі вперед. Рамзес і сам схилявся до тієї ж думки, й тим то в запального ерпатра вирвалася така фраза:

      «Така пригода не спинила б навіть осла в його дорозі». «Звичайно, – спокійно відповів йому на те пророк. – Але ж осел ніколи й не буде фараоном!»

      І справді: всяко бувало в нильській долині, але ж осел там знав своє місце у стайні й не пнувся на фараонів трон. Коли б же комусь схотілося було знайти якусь ослячу прикмету в фараоновій особі, то він міг би був знайти хиба одну: оту здібність «пана двох світів» нести на собі такий тягар, який не всякий осел міг би витримати…

      Але, повертаючи до пригоди з Рамзесом XIII, треба додати, що маневри він, розуміється, програв, доводячи тим, що вояка він – ні до чого не здібний, а його чужинецьке військо, на яке він так покладався, тільки шкодить славі держави. Отож військо те розпустили, а невдасі ерпатрові не дали під команду навіть і одного корпусу…

      Людський вік

      Перська казка

      Було це так давно, що вже мало в кого й пам’ять про те лишилася: саме тоді, як Алах (турецький бог) закінчив творити світ і все, що на ньому існує.

      Так от, закінчивши творення, сів він у раю (а була тоді раєм уся земля) й поплескав у долоні. Доразу перед ним станув янгол Джебраїл:

      – Що звелиш, всемогучий? – покірно запитав він.

      – Поклич сюди, Джебраїле, всіх сотворінь, – промовив Алах, – най самі скажуть, чи задоволені вони своїми іменами та віком життя?

      За хвилинку вже всі сотворіння стояли перед Алахом. Кожде було всім задоволене, тільки осел, пес, малпа та чоловік стали аж позаду й, видко, чекали, щоби поговорити з Алахом насамоті. Вони бо не були зовсім задоволені й хотіли просити собі дечого іншого. Алах тільки глянув і відразу догадався:

      – Ну, кажіть, чого бажаєте?

      Першим підступив осел:

      – Змилуйся, Алаху: ти звелів мені жити аж 40 років. Поміркуй сам: 40 років тягати тягарі,