Музика води. Том Бойл

та всіма іншими, скільки сягає око, стрілою несеться в протилежному напрямку. Мунґо спантеличено завмирає. «Куди ви? – кричить. – Це ж усього лише віте рець!» Вітрюган свище. Небо темніє. Мимо проноситься халупа. А тоді він раптом чує його – різке, пронизливе шипіння, шурхіт видихуваного повітря зі спльовуванням та поцокуванням язиком, немов Единбурґ, Ґлазґо та Прикордоння (разом узяті й до єдиної душі!) обшикують негідника з мелодрами. Він миттю жахається. Кидається тікати – але запізно! Ф’Ю! Коня здуває додолу. А відтак Мунґо й сам валиться на коліна, вжалений у кожнісіньку пору тіла, немов заліз у вулик до диких бджіл. Пісок! Це піщана буря!

      Він спинається на ноги, а сюртук тріпоче довкруж голови, наче крила самого диявола з усіма його пекельними полчищами. Пісок потрапляє в очі, у вуха, набивається в горло та ніс. Зненацька летючий козел буцає його між лопаток у спину, і той знову валиться долі. Похитуючись, силкується підвестись, і порожня фляга з гарбуза-горлянки рикошетить від голови, немов астероїд, але тут раптом – ЛЯСЬ! – цесарка лупить його просто в обличчя і посилає в нокдаун.

      Він знову на ногах – і знову долі. Це вже не жарти. «Допоможіть!» – лунає його крик. «Ш-Ш-Ш-Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш!» – шикає до нього пісок. Не виходить вдихнути – легені забиті ним. Він наосліп повзає по нанесеному вітром мотлоху, мініатюрних дюнах, чайниках і ложках, драних ковдрах і трупах кіз або дійних корів. Куди прямувати? Чи це вже кінець? Але тут відчуває, як щось лягає йому на шию, – чиясь рука. Він хапає її та не відстає, повзучи по землі, мовби гризун. У вухах стоїть пронизливий скрегіт, по голові гамселить усе, що пролітає повз нього, а шалений буревій стискає легені, немов пара розпечених щипців.

      – Гей, містере Парк, – гримить голос Джонсона, – вам що, бракує клепки навіть сховатися від піску?

      Тамуючи напади нудоти, дослідник мовчить. Його очі схопилися кіркою, а у вухах хтось будував піщані замки. Ніяк не виходить утямити, де він.

      – Могло всю шкіру здерти начисто – ви в курсі? Піщана буря жартів не любить!

      Мандрівник перебуває у стані грогі. Не знає, де він, як тут опинився, і ні дідька лисого не бачить. Уже ніч? Чути виття вітру й шипіння піску.

      – Джонсоне, – насилу вимовляє він, – це ти?

      Замість відповіді той переходить на мандінґо, і наляканий дослідник чує сміх, що розлягається у темряві довкола.

      Що відбувається?

      – Джонсоне?

      – Обо вібоджалла ‘імста, кутатамбалла, – говорить той, і регіт вибухає знову. А тоді додає: – Не хвилюйтеся, містере Парк, ми в надійних руках.

      – Але де? І як сюди потрапили?

      – У льоху. Я прийшов, а вас притягли.

      То он воно що. Він, напевно, увесь цей час пролежав без свідомості. Але чиї це голоси і звідки взялася ця непроглядна, огидна темрява? Десь зовсім близько він розрізняє шепіт, що змінюється хихотінням. Потому чути хлюпіт, що аж із розуму зводить, і характерне булькання, із яким у жбані помішують рідину.

      – Джонсоне, –