Метелик. Анри Шарьер

його під час подорожі надто відповідально для мене, і хто знає, чи бачитимемо ми один одного й чи не розкидають нас після прибуття? Тож тобі краще забрати його зараз.

      Ґалґані дивиться на мене очима нещасної людини.

      – Ходімо в туалет, я тобі його поверну.

      – Ні, я не хочу, залиш його собі, дарую, він твій.

      – Чому це раптом?

      – Не хочу, щоб через нього мене пристукнули. Краще жити без грошей, ніж через них здохнути. Залишаю його тобі, бо чого б це ти мав ризикувати життям, зберігаючи мою грошву? А так, якщо й ризикуватимеш, то задля власної вигоди.

      – Ти боїшся, Ґалґані? Тобі вже погрожували? Здогадуються, що ти заряджений?

      – Так, мене невідступно пасуть троє арабів. Тому я й не підходив до тебе, щоб вони не здогадалися, що ми контактуємо. Щоразу, як я йду в туалет, удень чи вночі, один із цих арабів неодмінно поруч зі мною. Я демонстративно, без жодних натяків, показував, що в мене нічого немає, та, попри все, вони не припиняють стеження. І думають, що мій патрон носить хтось інший, хто – невідомо, тому й не відступають, щоб уловити момент, коли він повернеться до мене.

      Я дивлюся на Ґалґані й зауважую, що він страшенно переляканий постійним переслідуванням. І запитую його:

      – У якому кутку двору вони тусуються?

      Він відповідає:

      – Коло кухні й пральні.

      – Гаразд, побудь тут, я зараз. Хоча ні, ходи зі мною.

      Разом з ним прямую до арабів. Я вийняв бістурі з головного убору, його лезо в рукаві, а ручка в долоні. І справді, вони там, на місці. Їх четверо: три араби й корсиканець, званий Жірандо. Я все одразу зрозумів: корсиканець, якого відшили урки, розповів їм про Ґалґані. Він, напевно, знає, що Ґалґані – свояк Паскаля Матра, тож не може бути без патрона.

      – Як справи, Мокране?

      – У нормі, Метелику. А в тебе?

      – Ні, арабе, у мене паскудно. Я прийшов до вас, щоб сказати, що Ґалґані – мій друг. Хай би що з ним трапилося, першим, кому дістанеться, будеш ти, Жірандо; потім прийде черга інших. Сприймайте це, як хочете.

      Мокран підводиться. Він майже мого зросту, десь метр сімдесят чотири, і так само широкоплечий. Мої провокаційні слова його зачепили, він ладен кинутись у бійку; я швидко виймаю з рукава блискучо-новенький бістурі й, міцно тримаючи його в pуці, кажу:

      – Спробуй смикнися – приріжу, як пса.

      Дезорієнтований тим, що я озброєний там, де нас постійно обшукують, вражений моєю поведінкою й довжиною зброї, він каже:

      – Я підвівся для розмови, а не для бійки.

      Я знаю, що це неправда, але для мене краще, щоб він не втратив обличчя перед своїми друзями. І пропоную елегантний вихід.

      – Гаразд, оскільки ти підвівся для розмови…

      – Я не знав, що Ґалґані – твій друг. Гадав, що це якийсь простак; і ти ж розумієш, Метелику, оскільки ми без копійки, нам треба бабло, щоб влаштувати втечу.

      – Атож, це нормально. Маєш право боротися за своє життя, тільки знай, що тут зась. Пошукай деінде.

      Він простягає мені руку, я її тисну. Ух! Я вдало виплутався,