Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб

потилиця різко відбилася від краю ліжка. Я мимоволі скрикнув, але вийшов безсловесний гортанний звук.

      Одразу ж з’явилася Джонкві, гукнула Баррічу повернутися, а тоді вони обоє тримали мене за руки й за ноги, якими я вимахував. Барріч наліг на мене всім тілом, намагаючись стримати мої судоми. А потім мене не стало.

      Я випірнув із темряви у світло, наче з глибини теплих вод. Я лежав на товстій пуховій перині, що лагідно мене колисала, а покривала були м’якими й теплими. Почувався в безпеці. Якусь мить усе було спокійно. Я тихо лежав, почуваючись майже добре.

      – Фітце? – спитав Барріч, похилившись наді мною.

      Світ повернувся. Повернувся і я, наново зрозумівши, хто я. Розтрощена жалюгідна річ, маріонетка з наполовину порваними, наполовину переплутаними шворками, кінь із перерізаним сухожиллям. Я ніколи не буду таким, як раніше; для мене не було місця у світі, в якому я колись мешкав. Барріч сказав, що жалощі – кепський замінник любові. Я не потребував жалощів ні від кого з них.

      – Баррічу.

      Він ще нижче схилився наді мною.

      – Було не так і погано, – збрехав. – Тепер відпочивай. Завтра…

      – Завтра ти від’їжджаєш до Оленячого замку, – сказав я йому.

      Він насупився.

      – Не поспішаймо. Дай собі кілька днів, щоб відновити сили, а тоді ми…

      – Ні. – Я із зусиллям підвівся і сів на ліжку. Вкладав у кожне слово стільки снаги, скільки міг. – Я вирішив. Завтра ти повертаєшся до Оленячого замку. Там на тебе чекають люди і тварини. Ти їм потрібний. Це твій дім і твій світ. Але не мій. Уже ніколи не мій.

      Він довго мовчав.

      – І що ж ти робитимеш?

      Я струснув головою.

      – Це вже не твій клопіт. І нічий, крім мого.

      – А дівчина?

      Я знову струснув головою, сильніше.

      – Вона вже опікувалася одним калікою і згаяла на це всю свою юність. Тільки для того, аби виявити, що він залишив її по вуха в боргах. Чи я маю повернутися й шукати її для такої ж долі? Домагатися її кохання, щоб стати для неї таким самим тягарем, як її батько? Ні. Самій чи одруженій з кимось, їй краще так, як є.

      Між нами надовго запанувало мовчання. Джонкві поралася в кутку кімнати, готуючи чергове зілля, яке нічим не могло мені допомогти. Барріч стояв наді мною, чорний і похмурий, як грозова хмара. Я знав, як йому хочеться потрусити мною, щоб вибити з мене цю впертість. Але він не зробив цього. Барріч не міг ударити каліку.

      – Так, – нарешті сказав він. – Зостається лише твій король. Чи, може, ти вже й забув, що присягнув як людина короля?

      – Не забув, – тихо відповів я. – Якби я далі вважав себе людиною, я б повернувся. Але ж, Баррічу, я не людина. Я клопіт. На гральній дошці я всього-на-всього фігура, яку необхідно обороняти. Потенційний заручник, безсилий захистити себе чи когось іншого. Ні. Останнє, що я можу зробити як людина короля, – це усунути себе самого, перш ніж це зробить хтось інший. Завдавши цим удару моєму королю.

      Барріч відвернувся від мене. Був силуетом