Королівський убивця. Assassin. Робин Хобб

мені сувій, сказав:

      – У тебе гарний почерк, хлопче. Добре написано й добре зроблено. Занеси це в кімнату карт Веріті й упевнися, що він про них знає.

      – Звичайно, мій королю, – розгубився я. Я не розумів, чого він повторюється, і не був певний, чи він не чекає від мене якоїсь іншої відповіді. Але блазень підвівся, а я піймав від нього щось менше, ніж погляд; не зовсім рух брови, не зовсім здригання губ, але цього було достатньо, щоб наказати мені мовчати. Блазень зібрав посуд, весь час весело розмовляючи з королем, а потім нас обох відпустили. Коли ми виходили, король дивився в полум’я.

      У коридорі ми обмінялися відвертішими поглядами. Я почав говорити, але блазень у відповідь свиснув і свистів, не замовкаючи, аж доки ми не дісталися середини сходів. Тут він став, піймав мене за рукав, і ми зупинилися на сходах, між поверхами. Я відчув, що він обдумано вибрав це місце. Ніхто не міг ні бачити нас, ні чути нашої розмови так, щоб ми цього не зауважили. Попри це, заговорив зі мною не блазень, а щур на вершечку його посоха. Блазень підняв його мені перед носом і запищав щурячим голосом:

      – Ах, ми обоє, ти і я, мусимо пам’ятати все, про що він забуває, Фітце, і зберігати це для нього. Йому багато коштує мати вигляд сильного, як-от цього вечора. Не дай себе ошукати. Те, що він сказав тобі двічі, ти мусиш шанувати й виконувати, бо це означає, що він двічі вкарбував цю річ собі в пам’ять, аби бути певним, що скаже її тобі.

      Я кивнув головою і вирішив ще цього вечора занести сувій Веріті.

      – Я більше не дбаю про Воллеса, – зауважив я блазневі.

      – Не Воликом Ласом ти маєш перейматися, а його вухами. А радше вухами у стіні, – поважно відповів він. Раптом блазень закрутив тацею, що балансувала на кінчиках його довгих пальців, високо її підняв, а тоді пострибав сходами переді мною, давши мені змогу подумати наодинці.

      Я того ж вечора віддав сувій, а наступними днями зайнявся справами, які Веріті доручив мені раніше. Я роздобув жирну ковбасу та копчену рибу й нафарширував їх своїми отрутами, які тримав у маленьких пакетиках. Отруєну їжу я легко міг розкидати, тікаючи, і сподіватися, що цього буде достатньо для всіх, хто мене переслідуватиме. Щоранку я вивчав карту в кімнаті Веріті, а тоді сідлав Сажку й рушав зі своїми отрутами туди, де, як мені здавалося, найлегше було наткнутися на перекованих. Пам’ятаючи про свій попередній досвід, я брав на ці кінні експедиції короткого меча, що спершу трохи розважало Гендза й Барріча. Я запевняв їх, що шукаю дичину на випадок, коли б Веріті запланував зимове полювання. Гендз легко повірив. Барріч натомість затиснув губи. Це означало, що він знає про мою брехню, і знає також, що я не можу сказати йому правди. Він не втручався, але йому це не подобалося.

      За десять днів я двічі стикнувся з перекованими і двічі легко втік, дозволивши моїм отруєним припасам випасти з моїх сідельних сумок. Перековані жадібно накидалися на здобич і запихалися нею, майже не розпаковуючи. Наступного дня я повертався на це місце, щоб задокументувати для Веріті, скількох я прикінчив, а також подробиці їхнього вигляду. Друга