Таємний сад. Фрэнсис Элиза Бёрнетт

крім вересу, і де немає нічого живого, крім диких поні та овець.

      – Якби тут була вода, це було б море, – сказала Мері. – Шумить, як море.

      – Це вітер виє в заростях. Як на мене, це дике й похмуре місце, хоч багатьом тут подобається, особливо, коли зацвітає верес.

      Вони їхали далі й далі занурені в темряву, і хоч дощ припинився, сильний вітер за вікном кеба не стихав: то свистів, то видавав інші, ще дивніші звуки. Дорога то підіймалася, то опускалася. Кілька разів карета проїжджала невеликими місточками, під якими шуміли бурхливі потічки, напоєні недавнім дощем. Мері здавалося, що поїздка ніколи не закінчиться, а ці безкраї чорні простори по обидва боки кеба насправді якийсь темний океан, через який вони їдуть по вузенькій смужці суші.

      «Мені тут не подобається, – вирішила дівчинка. – Не подобається мені тут». І міцніше стиснула свої тонкі губи.

      Коні знову піднялися на пагорб, і Мері помітила вдалині вогник. Пані Медлок теж прикипіла до вікна й полегшено зітхнувши, вигукнула:

      – Як же я рада цьому вогнику! Це – світиться в будинку воротаря. Що ж, уже незабаром ми вип’ємо по добрій чашці гарячого чаю.

      Це було не «так уже й незабаром», як вона сказала, бо карета, заїхавши через ворота, ще кілометри зо три їхала алеєю парку, де старі дерева, майже торкаючись верхівками, утворили щось на зразок довгого темного склепіння.

      Нарешті кеб виїхав на освітлений простір і зупинився перед неймовірно довгим, низьким і асиметричним кам’яним будинком. Спочатку Мері здалося, що в будинку зовсім темно, але, зіскочивши з підніжки й роззирнувшись, побачила блідий вогник в одному з вікон першого поверху.

      Старовинні, важкі парадні двері, збиті з масивних, прикрашених різьбою дубових дощок і скріплені великими залізними планками й цвяхами прочинилися, і Мері опинилася у величезній слабо освітленій залі, з неймовірною кількістю картин на стінах, які, здавалося, охороняють залізні фігури воїнів у латах.

      Проте дівчинці зовсім не хотілося їх роздивлятися. На холодній кам’яній підлозі вона здавалася дуже маленькою й загубленою в цьому просторі. І, мабуть, вперше відчувала себе так само: маленькою, самотньою, недолугою. Власне, якою й була.

      Поруч зі слугою, який відчинив їм двері, стояв бездоганно одягнений літній худорлявий чоловік.

      – Ви повинні відвести дівчинку до її кімнати, – сказав він хрипким голосом, звертаючись до економки. – Зараз пан не хоче її бачити, бо завтра вранці їде до Лондона.

      – Добре, пане Пітчере, – швидко проказала пані Медлок. – Кажіть, чого від мене хочуть, і я чудово впораюся.

      – Усе, чого від вас хочуть, пані Медлок, – проскрипів пан Пітчер, – це, щоб пана не турбували без нагальної потреби, і щоб він не бачив того, чого не бажає бачити.

      Економка шанобливо схилила голову.

      Мері Леннокс повели широкими сходами й довгими коридорами, потім знову сходами, що вели вгору, відтак через інший коридор і ще через один… Нарешті пані Медлок відчинила якісь двері, й дівчинка переступила