Таємний сад. Фрэнсис Элиза Бёрнетт

Леннокс і його дружина померли від холери, – сказав пан Крейвен, як завжди лаконічно й холодно. – Капітан Леннокс був братом моєї дружини, тому я став опікуном їхньої дочки. Дитину треба доправити сюди. Ви поїдете до Лондона й привезете дівчинку.

      Тож пані Медлок спакувала свій маленький саквояж і вирушила в дорогу.

      Мері сиділа в кутку вагона з кислою і злою фізіономією. В неї не було книжки, дивитися у вікно було нецікаво, тому вона склала на колінах свої тоненькі ручки в чорних рукавичках і так застигла, зціпивши зуби. Чорний одяг ще більше підкреслював жовтизну її обличчя, а ріденькі пасма світлого волосся вибивалися з-під чорного капелюшка.

      Це ж треба бути такою примхливою, – подумала пані Медлок, раз у раз позираючи на маленьку статую. Словом «примхлива» в Йоркширі називали розпещених і дратівливих дітей. – Яка дитина здатна так довго сидіти нічого не роблячи!

      Врешті-решт їй набридло придивлятися до дівчинки, й вона заговорила пронизливим голосом:

      – Гадаю, пора розповісти вам про місце, куди ми їдемо. Чи знаєте ви що-небудь про свого дядька?

      – Ні, – відповіла Мері.

      – Ви ніколи не чули, щоб ваші батьки про нього згадували?

      – Ні, – невдоволено відказала Мері й спохмурніла ще більше, усвідомивши: батько й мати взагалі ніколи й ні про що з нею не говорили. Вони ні про що їй не розповідали.

      – Гм! – пробурмотіла пані Медлок, ще уважніше роздивляючись невдоволене личко дівчинки. Якийсь час вона помовчала, потім сказала: – Гадаю, все-таки вам треба дещо розповісти, щоб ви приготувалися. Річ у тім, що ми їдемо в незвичайне місце.

      Мері на це нічого не відповіла, й пані Медлок, розчарована її байдужістю, знову помовчала, а потім зітхнула й повела далі:

      – Маєток досить великий, і пан Крейвен пишається ним. Щоправда, сам будинок досить старий похмурий. Йому вже років шістсот. Він розташований на краю величезного вересового поля. Там близько ста кімнат, хоч більшість з них замкнено. Там висять картини, і стоять красиві старовинні меблі. Навколо – величезний парк і сади. Гілки деяких дерев дістають до самої землі, – вона знову помовчала, зітхнула й несподівано закінчила: – Ось і все, що я хотіла вам розповісти.

      Мері, сама того не бажаючи, почала прислухатися. Все, про що розповідалося, нічим не нагадувало Індію, а все нове її завжди приваблювало. Однак годі було побачити зацікавлення на обличчі дівчинки – жоден м’яз не ворухнувся, вона вдавала, що їй байдуже. Це була одна з її неприємних рис.

      – Ось якось так… – сказала пані Медлок. – Що ви про це думаєте?

      – Нічого, – відповіла дівчинка. – Я нічого не знаю про такі будинки.

      Ця відповідь викликала в пані Медлок короткий смішок.

      – О! – вирвалося в неї. – Ви – зовсім, як маленька бабуся. Вас зовсім нічого не цікавить?

      – Яке це має значення – цікаво мені чи ні, – рівним голосом проказала Мері.

      – А ось тут ви маєте рацію, – підхопила пані Медлок. – Жодного