Таємний сад. Фрэнсис Элиза Бёрнетт

тож почувалася так, ніби зробила довгу подорож. В усякому разі трохи розважилася: погралася кістяними слониками й бачила сіру мишку з дитинчатами в оксамитовій подушці.

      Розділ 7. Ключі від саду

      Через два дні після цієї пригоди нарешті розпогодилося. Мері, прокинувшись вранці й одразу подивившись у вікно, залементувала до Марти:

      – Подивися на поле! Подивися!

      Дощ припинився, а хмари віднесло вітром. Вітер теж затих, і над полем височіло яскраво-блакитне склепіння неба. Мері ніколи й уві сні не бачила такої сліпучої блакиті. В Індії небо завжди було розпечене, а тут панувала холодна синь, наче на блискучому, бездонному озері. Тільки подекуди носилися маленькі білі перисті хмарки. Широкий польовий простір теж був м’яким та блакитним, а не похмуро-багряним чи сірим.

      – Так, буря минула, – радісно повідомила Марта. – В цю пору року так завжди буває – за ніч все минає, ніби бурі ніколи й не було й ніколи не буде. Це тому, що весна наближається. Вона ще далеко, але вже поспішає.

      – А я думала, що в Англії завжди дощ і завжди похмуро, – сказала Мері.

      – О ні! – аж вигукнула Марта, присівши біля чорного, свинцевого камінного приладдя. – Ну ви даєте!

      – Що ти маєш на увазі? – серйозно запитала Мері.

      Індуси розмовляли різними діалектами, деякі з них розуміла хіба що сотня людей, тому дівчинка не здивувалася, коли Марта використовувала слова, яких вона не знала.

      Марта засміялася так, як це було першого ранку.

      – Що ж, – сказала вона. – Я говорила про Йоркшир. Тут, коли ясно, то веселіше, ніж деінде на світі. Я ж казала, що ви звикнете й полюбите поле. Треба трохи зачекати – тоді побачите, як зацвітуть золотистий дрик, вереск, пурпурні дзвіночки, стануть пурхати метелики, бджоли задзижчать і заспівають жайворонки. Тоді вам захочеться встати на світанку й цілий день бути в полі, як це робить наш Дікен.

      – А можна буде мені піти туди? – поцікавилася Мері, дивлячись у вікно на блакитний простір.

      – Не знаю, – відповіла Марта. – Гадаю, ви зроду не користувалися своїми ногами, то хіба зможете пройти вісім кілометрів до нашої хатини.

      – Мені хотілося б побачити ваше обійстя, – сказала Мері.

      Марта кілька секунд пильно дивилася на неї, потім знову взялася за приладдя й почала чистити камінну решітку. Вона подумала, що в цю хвилину побачила маленьке негарне обличчя дівчинки зовсім не таким похмурим, яким воно було одразу по приїзду.

      – Я запитаю в матері, – сказала Марта перегодя. – Вона завжди знайде спосіб зробити, як треба. Незабаром в мене буде вихідний, і я піду додому. Пані Медлок дуже поважає мою матір, може, вона з нею поговорить.

      – Я люблю твою матір, – сказала Мері.

      – Ще б! – сказала Марта, шкрябаючи решітки.

      – Хоч ніколи її не бачила.

      – Звичайно, ні. Але вона така розумна, роботяща, добра, охайна, що її люблять всі, хто бачив і хто не бачив. Коли я йду додому через поле, то стрибаю від радості.

      – Я й Дікена люблю, – додала Мері. – Хоч теж ніколи не бачила.

      – Я